Інститут Церковного Права

Конституція догматична перша о Церкві Христовôй и первеньстві Папы Римского и непомыльнôмъ учительстві его.

Собор Ватиканський І. Сесія 4: 18 липня 1870 р.

Пій Епископъ Слуга Слугь Божихъ, за одобренємъ Собора, вo всегдашну память.

Пастырь предвічный и Епископъ душь нашихъ, щобы спасительне діло искупленія зділати вічнымь, рішивь побудовати св. Церковь, въ котрôй бы якобы въ домі Бога живого, всі вірни содержували ся союзомъ однои віры и любви. Прото передъ своимъ прославленємъ моливъ Отця не лише за Апостолôвъ но такожь и за тыхъ, котри черезъ ихъ слово увірять въ него, щобы були всі одно, якъ самъ Сынъ и Отець одно суть. И якъ Апостолôвъ, котрыхъ выбравъ собі зъ світа, пôславъ, такъ якъ самъ бувъ пôсланый ôтъ Отця; такъ хотівь, щобы и въ Церкві Єго були пастирі и учителі ажь до кôнця вікôвъ. Щобы же Епископатъ самъ, бувъ однымъ и нероздільнымъ и черезъ вспôльно зъ собою полученыхъ священникôвъ, вірни цілои вселеннои удержували ся въ єдности віры и общеня, поставляючи блаженного Петра надъ другими Апостолами, установивъ въ німь всегдане начало и видиму основу однои и другои едности, на котрои кріпости побудована бы зôстала вічна святыня, и повстало бы въ кріпости сеи віры звеличенє Церкви, маюче бути небу нанесене. [1] А понеже врата адови (ворота пекельни) щобы збурити, єсли бы то могло бути, Церковь, противъ єи божествен­ного основаня зъ чимъ разъ бôльшою ненавистію зъ всіхъ сторонъ повстають; Мы для защиты, цілости и помноженя католицкого стада, уважаємъ необходимымъ за одобренємъ Св. Собора, науку о установленю, всегдашности и природі святого Апостольского первеньства, въ котрôмъ сила и стôйнôсть цілои Церкви лежить, предложити всімъ вірнымъ до вірованя и держаня пôсля давнои и безу­станнои віры вселеньскои Церкви, а противни блуды, Го­сподньому стаду такъ шкодливи, осудити и ôткинути.

Глава І.

О установленю Апостольского  первеньства въ св. Петрі.

Учимо отже и обвіщаємо, пôсля свідоцтвъ Єванге­лія, що первеньство судовласти на вселеньску Церковь Божу пріобіцяне, а потôмъ надане зôстало Христомъ Господомъ безпосередно и впростъ св. Апостолу Петрови. До одного бо Симона, котрому уже передъ тымъ сказавъ: Ты наречешися Кифа [2], коли той зложивъ своє исповіданє мовячи: Ты ecu Хрістосъ сынъ Бога живаго, промовивъ Гос­подь сими торжественными словами: «Блаженъ ecu Сімоне варъ Іона, яко плоть и кровь не яви тебі, но Отецъ мой иже на небесіхъ. И азъ жe тебі глаголю_і яко ты єcu Петръ, u на семъ камени созижду Церковь мою, и врата адова не одоліютъ єи. И дамъ тебі ключи царства пебеснаго, u вже аще свяжеши на земли, будете связано на небесіхъ, и єже аще разрішиши на земли будетъ разрішено на небесах» [3]. И одному Симонови Петрови надавъ Іисусъ по своімъ воскресенію судовласть найвысшого пастыря и управителя надъ цілымъ своимъ стадомъ мовячи: «Паси агнци моя, паси овци моя.» [4] Сій такъ яснôй науці св. Письма, якъ ю всегда понимала католицка Церковь, явно противостоять переворотни мнінія тыхъ, котри перевертаючи поставлену Хри­стомъ Господомъ въ Єго Церкві форму управленя пере­чать, що Петръ самъ передъ прочими Апостолами, чи то окремо поодинокими, чи то всіми разомъ, бувъ наділеный ôтъ Христа правдивымъ и властивымъ первеньствомъ судовдасти; або котрі твердять, що се первеньство не без­посередно и впрость на самого св. Петра, но на Церковь а черезъ ню на него, яко тои же Церкви служишеля зôстало перенесене.

Єслибы прото кто сказавъ, що св. Апостодъ Петръ не єсть ôтъ Христа Господа поставленый верховникомъ всіхъ Апостолôвъ и видимою головою цілои Церкви воюючои; або що ôнъ лише первеньство чести а не правдивои и властивои судовдасти ôтъ тогожь Господа нашого Іисуса Христа отримавъ, най буде проклятъ.

Глава ІІ.

О всегдашости первеньства св. Петра въ Папахъ Римскихъ.

Що же въ святôмъ Апостолі Петрі, Князь пастырей и великій Пастырь овець Господь Іисусъ Христосъ для всегдашного спасеня и вічного добра Церкви установивъ, тоє черезъ самого Основателя необходимо повинно тревати безперерывно въ Церкві, котра основана на камени буде кріпко стояти до кôнця вікôвъ. Никто дійстно не сумніває ся, но було всімъ вікамъ відомо, що святый и блаженнійшій Петръ, князь и голова Апостолôвъ, стовпъ віры и основа Церкви католицкои, отримавъ ключі цар­ства ôтъ Господа нашого Іисуса Христа Спасителя и Искупителя роду людского, котрый до теперішного часу и всегда въ своихъ насдідникахъ, Епископахъ святого Римского Престода, Нимъ основаного и Єго кровію освя­щеного, жіє и предстоить и судъ выконує [5]. Прото кождый, котрый слідує на катедрі сей по Петрі, одержує пôсля установленя самого Христа первеньство Петрове надъ вселеньскою Церквою. Позостав отже розпорядженє правды, и св. Петръ въ одержанôй кріпости каменя пе­ребуваючи, не опускав принятого кормила Церкви. [6] Зъ того поводу необходимымъ було, щобы зъ Римскою Церквою задля єи могучійшого первоначальства, лучила ся кожда Церковь, то єсть, щобы вірни, котри суть на всій земли, въ тôмъ Престолі, ôтъ котрого спливають на всіхъ права почитаня достойного общеня, якобы члены сполучени въ голові, взросли въ одно сполучене тілесне. [7]

Єслибы прото кто сказавъ, що не єсть то зъ установленя самого Христа Господа, або зъ права Божого, що св. Петръ въ первеньстві надъ вселенсьскою Церквою має неперерывныхъ наслідникôвъ, або, що Папа Римскій не єсть наслідникомъ св. Петра въ тôмъ же первеньстві, най буде проклать.

Глава ІІІ.

О силі и значеню первеньства Папы Римского.

Опираючи ся прото на явни свідоцтва св. Письма и вступаючи въ сліды Нашихъ Попередникôвъ, Римскихъ Папъ, якъ такожь докладныхъ и ясныхъ рішень вселеньскихъ Соборôвъ, ôтновляємъ опреділенє вселеньского Собора фльорентійского, пôсля котрого мають всі вірни Христови вірити, що святый Апостольскій Престолъ и Папа Римскій держить первеньство на цілу вселенну, и самъ Папа Римскій єсть наслідникомъ св. Петра, верховного Апостола, и правдивымъ Намістникомъ Христа, и Головою цілои Церкви, а всіхъ Христіянъ Отцемъ и Учителемъ; и що Єму ôтдана зôстала ôтъ Господа нашого Іисуса Христа въ святôмъ Петрі повна вдасть пасти, управляти и вести вселеньску Церковь; якъ то содержить ся такожь въ чинностяхъ вселеньскихъ Соборôвъ и въ святыхъ канонахъ.

Учимо прото и обвіщаємо, що Римска Церковь пôсля зарядженя Господа, держить первеньство порядочнои власти надъ всіми другими и що ся власть судовдасти Римского Папы, котра єсть правдиво Епископска, єсть безпосередною; взгдядомъ котрои пастырі и вірни якогобудь обряду и достоиньства, такъ окремо поодиноко, якъ и всі разомъ, суть звязани обовязкомъ єрархиичнои пôдчиненности и правдивого послушеньства, не лише въ справахъ належачихъ до віры и обычаівъ, но такожь въ тыхъ, котри належать до карности и управы Церкви, по цілôй вселеннôй розсіянои, такъ що заховуючи съ Римскимъ Папою єднôсть такъ общеня якъ и исповіданя тонжь самои віры, Церковь Христова єоть однымъ стадомъ пôдъ однымъ найвысшимъ пастыремъ. Се єсть наука католицкои віры, ôтъ котрои ніхто не може ôтклоняти ся, коли хоче зберечи віру и спасенє. Но ся власть Найвысшого Архієрея цілкомъ не нарушає тои порядочнои и безпосереднои Епископскои властн судôвласти, котрою Епископы, котри поставлени Духомъ святымъ, на місце Апостолôвъ наступили и яко правдиві пастырі призначені собі стада, кождый  поодиноко,  пасуть   и   ними   управляють;   противно ю (т. є. вдасть епископску) найвысшій и вселеньскій Пастырь признав, вскріпляє и защищає пôсдя слôвъ св. Григорія Великого; Моєю честію єсть честь вселеньскои Церкви. Моєю честію єсть кріпка животнôсть моихъ братій. Тогды єсъмъ правдиво почитанимъ, коли кождому поодиноко приналежна честь не ôтмавляє ся [8].

Дальше зъ найвысшои сеи власти Папы Римского: управляти вселеньскою Церквою, слідує, що ôнъ мав право въ выконуваню сего свого чина свобôдно зносити ся зъ пастырями и стадами цілои Церкви, щобы тіижь могли бути ôтъ него поучени и правлени на дорозі спасеня. Прото осуджаемо и ôткидаємо мнінія тыхъ, котри говорять, що єсть вôльно заборонити се зношене найвысшои головы зъ пастырями и стадами, або що уважають тое шкôдливымъ для мірскои власти, такъ що удержують, що всяки постановы Апостольского Престола, або его силою дотычно управы Церкви выдани, не мають силы и важности, доки не будуть затверджене призволомъ власти мірскои

А понеже Римскій Папа предстоить вселеньской Церкві правомъ Божимъ Апостольского первеньства, учимо такожь и обвіщаємо, що ôнъ єсть найвысшимъ судією вірныхъ [9], и во всіхъ справахъ ôтносячихъ ся до церков­ного слідства, можна ôткликати ся до его суду; [10] Судъ же Апостольского Престола, надъ котрого нема высшои поваги, не може бути никимъ знесеный, и никому не вôльно о суді єго судити. [11]

Прото ôтступили зь правои дороги правды, ти, що твердять, що вôльно ôтъ судôвъ Папъ Римскихъ ôткливати ся до вселеньского Собора, яко до поваги высшои надъ Паною Римскимъ.

Єслибы прото кто сказавъ, що Пана Римскій має лише обовязовъ надвору або управы, а не повну и найвысшу власть судовласти на всю Церковь, не лише в. сиравахъ ôтносячихъ ся до віры и обычаівь, но такожь въ тыхъ, котри належать до карности и права Церкви по цілôй вселеннôй розсіянои; або що ôнъ має лише значнійши части а не цілу повноту тои же найвысшои власти; або що ся єго власть не  єсть  порядочною и безпосередною чи  то  надъ  всіми и поодинокими церквами, чи  то  надъ всіми и поодинокими пастырями и вірными, най буде проклять.

Глава IV.

О непомыльнôмъ (непогрішимôмъ) учительстві Папы Римского.

Що въ самôмъ Апостольскôмъ первеньстві, котре посідає Папа Римскій, яко пасдідникъ верховного Апостола Петра надъ вселеньскою Церквою, содержить ся такожь найвысша власть учительства, державъ всегда сей св. Престолъ, и стверджає безустанный звычай Церкви и обвістили то сами вселеньски Соборы, особенно ти, на котрыхъ Востокъ зъ Западомъ заключивъ еднôсть въ вірі и любві. Отці бо Собора Константиногородского четвертого, вступаючи въ сдіды предкôвъ, выдали се торжественне исповіданє: Першимъ спасенємъ єсть, хоронити правило правои віры. А понеже не можна пропустити высказу Господа нашого Іисуса Христа говорячого : Ты ecu Петръ и на семъ камени созижду Церковъ мою, то се, що ска­зано було, стверджає ся наслідками річей, понеже на Апостольскôмъ Престолі переховала ся всегда католицка религія непорочна и преподавала ся свята наука. Отъ тои отже віры и науки не хотячи ôтлучити ся, надіємъ ся, що удостоимо ся позôстати въ однôмъ общеню, котре проповідує Апостольскій Престолъ, въ котрôмъ почиває ціла и правдива стôйнôсть Христіяньскои религіи. [12] Пôсля твердженя же Люгдуньского Собора другого, Греки исповіли: що свята Рнмска Церковь одержала найвысше и повне первеньство и начальство надъ вселеньскою католицкою Церквою, котра правдиво и покôрно узнає, що отримала тоєжь ôтъ самого Господа въ блаженнôмъ Петрі, князю або верховнику Апостолôвъ, котрого Папа Римскій єсть наслідникомъ зі повнотою власти; и якъ кромі другихъ обовязаною єсть боронити правдивости віры, такъ такожь, еслибы повстали яки вопросы о вірі, повинни бути єи судомъ рішено. Флорентійскій наконець Соборъ опреділивъ, що Папа Римскій єсть правдивымъ Намістникомъ Христа, Головою цілои Церкви и всіхъ Христіянъ Отцемъ и Учителемъ и що Єму въ св. Петрі ôтдана ôтъ Господа нашого Іисуса Христа повна власть пасти, упра­вляти и вести вселеньску Церковь.

Щобы вдоволити тому настырскому обовязкови, Попередники Наши неутомимо всегда трудили ся, щобы спасительна наука Христова ширила ся межи всіми народами землі, и рôвною печаливостію чували, щобы тамъ, где зôстала принятою, переховувала ся ціла и чиста. Для-того Настоятелі цілои вселеннои чи то поодиноки, чи зôбрани на Синодахъ, послідуючи давному звычаєви Церквей и формі старого правила, доносили особенно ти небеспеченьства, котри повстали въ справахъ віры до Апостольского Престола, щобы ôттамъ найбôльше були направлени шкоды віры, где віра не може почути хибы [13]. Римски же Папы, якъ того вымагали обставини часу и річей, чи то черезъ скликанє вселеньскихъ Соборôвъ и череэъ висліджене мнінія по світі розсіянои Церкви, чи то черезъ Синоды почастни або черезъ другі средства, яки пôддало Боже провидініє, опредідили то держати, що пôзнали при помочи Божôй, яко згôдне зъ святымъ Письмомъ и переданємъ Апостольскимъ. Не бувъ бо обіцяный Духъ святый наслідникамъ Петра, щобы за Єго обявленємъ ôткрывали нову науку, но, щобы при Єго помочи передане черезъ Апостолôвъ обявленє або скарбъ віры свято хоронили и вірно викладали. И ихъ то Апостольску науку приняли всі почтенни Отці и по­читали и ій послідовали святи Учителі правовірно, зна­ючи докладно, що той святый Престолъ Петра пôсля приреченя самого Господа Спасителя нашого, даного верхов­ному свому ученикови, позôставъ всегда непорочнымъ ôтъ всякого блуду: «Азъ жe молився о тебі, да не оскудієтъ віpa твоя, и ты нікогда обращся утверди братію твою» [14].

Той отже даръ николи не зменшаючои ся правды и віры, єсть уділений Богомъ Петрови и єго на сей катедрі наслідникамъ, щобы высокій свôй чинъ выповняли для спасеня всіхъ, щобы ціле Христове стадо, ôтклонене черезъ нихъ ôтъ затруваючои паші блуда, було кор­млене пашою небеснои науки, щобы по знесеню случайности до схизмы, ціла Церковь въ єдиньстві була захо­вана, и на своій основі оперта, стояла крапка противъ воротъ адовыхъ.

Но понеже въ сімъ самôмъ віці, въ котрôмъ якъ найбôльше вымагає ся спасительнои діятельности Апостолского чина, находить ся не мало такихъ, котри Єго по­вазі уймають, уважаємъ що єсть доконче потребнымъ, преимущество, котре Єдинородный Сынъ Божій зволивъ злучити зъ найвысшимъ пастырскимъ обовязкомъ, торжественно выречи.

Прото Мы держачи ся вірно переданя, принятого ôтъ начала віры Христіяньскои, для славы Бога Спасителя нашого, для вывысшеня католицкои религіи и спасеня народôвъ Христіяньскихъ, за одобренемъ святого Собора учимо и опреділяемо що єсть Богомъ обявленый догматъ: що Папа Римскій, коли говорить зъ катедры, то єсть, коли выповняючи чинъ Пастыря и Учителя всіхъ Христіянъ, задля своєи найвысшои апостольскои поваги науку о вірі або обычаяхъ, маючу ся. держати вселеньскою Церквою, опреділяє, черезъ присутнôсть Божу Єму въ блаженнôмъ Петрі пріобіцяну, посідає ту непомышльнôсть (непогрішимôсть), якою божественный Искупитель хотівь, щобы Єго Церкві въ опреділеню науки о вірі и обычаяхъ була наділена и прото такі опредіденя Папы Римского суть сами собою, а не черезъ согдасіє Церкви, незмінні.

Єслижбы кто ôтваживъ ся тому Нашому опреділеню супротивити ся, — ôтъ чого най Богъ хоронить, — най буде проклать.

Оригінальний український текст знаходиться  у наступному виданні: Додаток до чинностей и рішень Руского провинціяльного собора въ Галичині от бувшого ся во Львові въ р. 1891. Львôвъ 1897. с. 16-23.