КАНОНІЧНІ ДЖЕРЕЛА № 8 (2008)
ПЕРЕДМОВА
На території Угорського Королівства в другій половині XVIII ст. налічувалося близько 2 млн. 200 тис. християн візантійського обряду, половина з яких перебувала в унії з Римським Апостольським Престолом. Греко-католицькі вірні з'явилися в Угорському Королівстві внаслідок трьох церковних уній: у Хорватії - з Марачанського поєднання 1611 року, у Мукачівській єпархії - з Ужгородського поєднання 1646 року, у Фоґараській єпархії та Велико-Варадинському апостольському вікаріяті - з Румунського поєднання 1698 року. У Мукачівській єпархії налічувалося близько 500 тис. вірних греко-католиків, головним чином русинів, але в невеликій кількості були також і словаки та румуни. [1]
Отже, на території Угорського Королівства спільна назва «греко-католики» об'єднувала представників декількох етнічних груп, з відмінними звичаями, обрядами та відмінним церковним правопорядком, властивим їхній окремій Церкві. Цю відмінність виразно засвідчують літургійні книги, якими користувалися вірні греко-като-лицьких єпархій. Однак усі ці етнічні групи, що були меншинами в Угорському Королівстві, жили під одним державним правопорядком, за однаковими цивільними законами, підпорядковувались одному й тому ж правителю.
На той час Греко-Католицька Церква в Угорському Королівстві перебувала в досить складному становищі, як матеріяльному, так і соціяль-ному. Греко-католицьке духовенство зазнавало сильного гніту латинського духовенства, його вважали «другосортним»: аж до 1777 року русинські греко-католицькі єпископи повинні були за посередництва Егерської латинської духовної ієрархії щорічно прилюдно визнавати свою віру в єдності з Римською Церквою, а пресвітери мали відробляти панщину.
Правителі Австро-Угорської імперії в особі Габсбурґів розглядали західноукраїнські землі насамперед як джерело поповнення своєї державної скарбниці. Проте для досягнення такої мети слід було дбати про правопорядок на цих територіях та поліпшувати соціяльне становище населення. У той час у європейських країнах набула поширення політика просвітництва, яка спиралася на ідеї соціяльної справедли-вости та гуманізму. Таку політику проводили, зокрема, імператорка Марія-Терезія (1740-1780) та її син Йосиф II (1780-1790). Протягом 1770-1780-х років було здійснено ряд церковних реформ.
Імператорка Австро-Угорщини та королева Угорського Королівства Марія-Терезія докладала немалих зусиль для поширення католицизму в державі і велику увагу приділяла утвердженню та розвиткові на теренах своєї імперії Греко-Католицької Церкви. Як і всі імператори Австро-Угорщини, Марія-Терезія мала «право патронату »[2]. Це дозволяло їй видавати рішення та норми стосовно греко-католиків та розширення їхніх прав. її рішення мали юридичний статус, і вища церковна влада їх визнавала. Зокрема, з ініціятиви Марії-Терезії у 1771 році було утверджено Мукачівську єпархію, утворення якої давало Мукачівському єпископові повну незалежність від Егерського латинського єпископа; у 1774 році імператорка скликала комісію у справі заснування Велико-Варадинської та Крижевецької єпархій. Саме з ініціятиви Марії-Терезії 1773 року по всій Австро-Угорській імперії було зліквідовано орден єзуїтів, а отже припинено його багатолітнє домінування в навчальних закладах; того ж року вона заборонила, з ініціятиви учасників Віденського Синоду 1773 року, вживати термін «уніят», що мав образливий для унійних християн підтекст, звелівши замінити його на термін «греко-католик». 1776 року імператорка наказала строго дотримуватися рівноправности Греко-Католицької і Римо-Католицької Церков, єпископ став членом сейму, а духовенство було звільнено від військової служби. [3]
Віденський Синод 1773 року та його рішення на користь греко-католиків були одним із кроків у реалізації проекту церковних реформ Марії-Терезії. Проте слід наголосити на великій ролі, яку відіграв у у цьому контексті Мукачівський єпископ Андрій (Бачинський) (1773-1809). Саме його наполегливість та бажання покращити умови існування своїх одновірців та земляків призвела до створення Мукачівської єпархії: йому вдалося переконати імператорку, яка перебувала під впливом Егерського єпископа Карла Естергазі, в необхідності усамостій-нення русинських греко-католиків, що потерпали від гніту егерського латинського духовенства. На нарадах Віденського Синоду 1773 року єпископ Андрій (Бачинський) також відстоював інтереси русинських греко-католиків, і багато з проголошених рішень зініціював саме він. Після завершення Віденського Синоду владика Андрій, вирішуючи ряд важливих питань щодо організації діяльносте Мукачівської єпархії, наказав передовсім упровадити всі рішення Синоду в життя і строго зобов'язав пресвітерів до виконання нових приписів. Своєю працею і до, і після Віденського Синоду владика Андрій заслужив високої довіри як у греко-католицьких русинів, так і в імператорського двору, і в 1777 році імператорка Марія-Терезія іменувала єпископа Андрія (Бачинського) своїм таємним радником. [4] Увесь період правління цього єпископа називають «золотою добою» церковної історії Закарпаття. [5]
Віденський Синод 1773 року був єдиним канонічним зібранням унійних єпископів візантійського обряду в Угорському Королівстві протягом 150-ти років, до поділу королівства у 1918 році. [6] І хоч не всі рішення Синоду було апробовано Римською Апостольською Столицею, вони відіграли важливу роль в організації подальшого релігійного життя Мукачівської єпархії, спричинили покращення матері-яльного, освітнього, соціяльного стану єпархії та греко-католицького духовенства.
[1] М. Lasko. Synodus Episcoporum Ritus Byzantini Catholicum ex AntiquaHungaria vindobonae a. 1773 celebrata. Roma 1975, c. 307; Ю. Джуджар. Католицька Церква Візантійсько-Слов'янського обряду в Югославії. Рим 1986, с. 152.
