Інститут Церковного Права

Головна Статті та Публікації Чи можливий патріярхат за сучасного вчення про Католицьку Церкву?
18.10.2007
ІЦП
Головна
Новини
Статті та Публікації
Видання Інституту
Проекти Інституту
Про ІЦП
Конгрес Богословів УГКЦ
УБНТ
Законодавство
Собори
Синод
Збірки законів
Послання і листи
Літургійне Право
Окружні послання Римських Архиєреїв
Розділи сайту
Бібліотека
Питання каноністові
Світова Періодика
WEB-ресурси
Архів
Документи
Пошук
Електронний каталог ІЦП
Дипломні роботи
Судочинство
Авторизація





Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
 
 
Дорогі колеги!!!
Інститут Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака

Запрошує на семінар каноністів

Тема: Організація душпастирства згідно рішень синодів Києво-Галицької Митрополії в роках 1596-1991.

Доповідач: о. д-р Роман Шафран

Четвер, 25 жовтня 2007 р. о 15 год. музей Йосифа Сліпого

 
 


Чи можливий патріярхат за сучасного вчення про Католицьку Церкву?
Написав Микола КРОКОШ , д-р богослов’я, Мюнхен   
13.06.2006
Нашу УГКЦ можна умовно поділити на «патріярхальників» і «не дуже». Якщо перші вже десятиліттями завзято борються за український патріярхат у Католицькій Церкві, то другі (хоч переважно не є його противниками) з дитячим довір’ям залишають справу офіційного затвердження нашого патріярхату Апостольській Столиці. У підсвідомості останніх патріярхат асоціюється з насильницькою «ревізантинізацією» златинізованого, але також рідного обряду, яку бачать у намаганнях відродити «чистий» візантійський обряд. Підозрілим для «латинофобів» є передусім те, що патріярхальники нібито домагаються більшої незалежности нашої Церкви, а це пахне порушенням єдности з Апостольським Престолом і поверненням у ненависну «схизму». Навпаки, «пролатинська» частка УГКЦ, за якою стоять передусім отці-василіяни, підозрюється «візантинофілами» мало не у зраді рідної Церкви та прихованих намірах остаточно її латинізувати. Насправді еклезіологічні позиції обидвох сторін відрізняються радше їхніми векторами, ніж їхнім змістом: візантинофільські і латинофільські уявлення про Церкву мають більше спільного, ніж це здається на перший погляд; вони є навіть майже ідентичними. Вже давно склалася парадоксальна ситуація з поминанням або непоминанням патріярха на Літургії. Якщо такого поминають, тоді він повинен нібито існувати. А якщо це так, тоді змагання за патріярха увінчалися успіхом. Але що це не так – еклезіологічний факт, який важко заперечити навіть найбільшим прихильникам українського патріярхату. Що ж саме має бути незаперечним критерієм або доказом існування паріярхату? На це можуть бути різні відповіді – залежно від того, якого саме патріярхату ми хочемо: чи справжнього патріярхату, чи лише його вивіски, щоб заспокоїти в собі почуття того, що ми вважаємо власним ображеним візантійством.

Східні патріярхи в Католицькій Церкві існують на Близькому Сході, але, на жаль, тільки на папері. Бо вони не є автокефальними (тобто самостійними), як це є у Православній Церкві і як це було в Католицькій Церкві до великого розколу між Західною та Східними Церквами. Сучасне правове становище Східних Католицьких Церков – в тому числі й таких, на чолі яких стоїть патріярх, — регламентується Кодексом Канонів Східних Церков (ККСЦ), який фактично з еклезіологічної точки зору є нічим іншим, як пристосованим до візантійського обряду кодексом латинського церковного права (Сodex Iuris Canonici) і залишає поза увагою східну еклезіологічну традицію. В сучасній католицькій еклезіології помісна Церква розглядається лише як частина Вселенської Церкви (ecclesia universalis) з усіма наслідками. Отже, патріярх у ККСЦ є лише намісником, або представником Римського папи у своїй Церкві, адже папа як Глава Колегії Єпископів мас найвищу владу в цілій Церкві (пор. канони 42-54). Так, патріярх «повинен подавати звіт про стан Церкви» (кан 92, § 3) папі. Патріярх має виявляти Єпископові Риму «вірність, пошану і послух» (кан. 92, § 1) – а це є поняття, що їх можна класифікувати як типові ознаки відносин підданого і пана. Найбільшою вадою цих канонів є та, що в них не береться до уваги той історико-еклезіологічний факт, що «класичні» патріярхати не були підпорядковані Римському патріярхові, який був лише «першим серед рівних» і мав «першенство чести» між іншими патріярхатами. Канон 57 ККСЦ навіть ставить саме існування патріярхатів у повну залежність від папи Римського, бо «заснування, відновлення, змінювання і скасування патріярших Церков застережено найвищій владі Церкви».

Рим визнає нашу Церкву хоч і не патріяршою, але все-таки Церквою, глава якої має титул Верховного Архиєпископа і майже ті самі права у своїй Церкві, що й патріярх. Це зазначено в каноні 152. Отже, визнання українського патріярхату Римською Церквою, по суті, нічого не змінило б у факті підпорядкування УГКЦ Римському Престолові. У Католицькій Церкві існування справжнього патріярхату просто не є можливим, допоки залишається в силі те церковне право, а найголовніше – та юридична еклезіологія другого тисячоліття з її стрижневою категорією влади (лат. potestas), котра прирівнює Церкву, Тіло Христове, до світського суспільства з його механізмом функціонування.

Після відділення Римського патріярхату від східних патріярхатів латинський Захід, якому вже не треба було з ними рахуватися, розвинув з метою внутрішньої консолідації в боротьбі Західної Церкви за незалежність від світської влади римоцентричну еклезіологію (Григоріянська реформа), де Римський папа став єдиним суперпатріярхом, якому підлягали всі єпископи. Центральну роль у цьому процесі відіграло нове кодифіковане церковне право, куди ввійшли папські декреталії з відображеними в них уявленнями Римських єпископів про власну повноту влади (plenitudo potestatis) у Церкві. У цьому церковному праві всі єпископи ставали фактично намісниками (vicarii) папи в довірених їм частинах Церкви, тому термін «партикулярна Церква» (ecclesia particularis) дотепер використовується у латинській еклезіології для означення дієцезії (єпархії). Саме це церковне право залишається в силі досі – принаймні в тому, що стосується його еклезіологічних засад. Вони були сформульовані на І Ватиканському соборі 1869-1870 рр. як догми про юрисдикційний примат і непомильність папи Римського, а також, на жаль, були підтверджені ІІ Ватиканським собором 1962-19б5 рр.

Отже, УГКЦ для того, щоб стати справжньою Східною Церквою, не потрібен якийсь маргінальний псевдопатріярхат. Їй потрібна автокефалія – тобто повернення до еклезіологічних реалій часів перед великим розколом між Сходом і Заходом, реалій, які й тепер існують у Православ’ї.

Звичайно, наша церковна незалежність не повинна стати ще одним розколом у Христовій Церкві. Тому йдеться не про повний розрив із Римом, а про домагання наших природних прав, які належать Східній Церкві. Слід не заперечувати Римський Петровий примат загалом, а привести його в розумні рамки еклезіології сопричастя (гр. koinonia, лат. communio), яка панувала у Церкві до великої схизми. Згідно з цією наукою, центром Церкви є Христос – глава Свого Євхаристійного Тіла, видимо-невидимої Церкви. Кожний єпископ, як глава євхаристійного зібрання, є Його намісником, а точніше – іконою Христа, тому навіть патріярх може бути між єпископами лише «першим серед рівних». Пізніше латинське вчення про Церкву на несторіянський лад (єретики-несторіяни ділять Христа на дві особи – божественну і людську) відокремлює видиму Церкву від невидимої й робить центром і главою видимої Церкви папу Римського.

Лише коли Католицька Церква реформується ізсередини, возз’єднання з Православ’ям стане реальністю. Історична місія Східних Католицьких Церков полягає саме в тому, щоб Західна Церква перестала вважати власну версію Римського примату за істину віри Вселенської Церкви.

Першим і неминучим кроком до віднайдення єдности Церков повинно стати скасування чинного церковного права, яке, хоч існує як кодекс усього півтора десятка років, проте, з огляду на еклезіологічні вимоги часів екуменізму, вже застаріло і стало гальмом для віднайдення еклезіологічної самобутности Східних Католицьких Церков. Ця мета може бути досягнута лише їхніми спільними зусиллями.

На світлині: Складені та записані на засланні молитви.

стаття взята із веб-сайту часопису "Патріярхат ".
 
Назад
Інститут церковного права © 2005-2006 icl.org.ua
© ІCL, 2005-2006. Контакт: