Інститут Церковного Права

Головна Статті та Публікації Розуміння карної санкції у Церкві
18.10.2007
ІЦП
Головна
Новини
Статті та Публікації
Видання Інституту
Проекти Інституту
Про ІЦП
Конгрес Богословів УГКЦ
УБНТ
Законодавство
Собори
Синод
Збірки законів
Послання і листи
Літургійне Право
Окружні послання Римських Архиєреїв
Розділи сайту
Бібліотека
Питання каноністові
Світова Періодика
WEB-ресурси
Архів
Документи
Пошук
Електронний каталог ІЦП
Дипломні роботи
Судочинство
Авторизація





Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
 
 
Дорогі колеги!!!
Інститут Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака

Запрошує на семінар каноністів

Тема: Організація душпастирства згідно рішень синодів Києво-Галицької Митрополії в роках 1596-1991.

Доповідач: о. д-р Роман Шафран

Четвер, 25 жовтня 2007 р. о 15 год. музей Йосифа Сліпого

 
 


Розуміння карної санкції у Церкві
Написав пресв. Микола Яворський, Львів   
30.01.2007
Зміст: Вступ. – 1. Інституція покарань у Новому Завіті. – 2. Інституція покарань у перших століттях Вселенської Церкви. – 3. Інституція покарань княжої доби Київської Церкви. – 4. Поняття злочину взагалі. – 4.1. Поняття правопорушення і злочину у римському праві. – 4.2. Поняття злочину у церковному праві. – 5. Види церковних злочинів. – 6. Поняття церковної кари.  – 7. Мета церковного покарання. – 8. Види церковних покарань. – 9. Способи накладання кар. – Підсумок.

Вступ

З установи Христа Господа, Церква, є немов духовна спільнота людей з’єднаних через участь у тих самих цінностях віри, надії і любові. Одночасно є ієрархічно впорядкованою інституцією, наділеною владою, завдання якої полягає у спрямовуванні людей до досягнення надприродної мети. Однак, таке управління було б неефективним, коли б обсяг завдань церковної влади не обхоплював також влади покарання, а саме: накладання кар стосовно тих приналежних людей до Церкви, які своїми діями заподіяли їй шкоду.[1]
Хоч в сучасній добі можемо зустріти більшу релігійну зрілість мирян, а також підвищене почуття відповідальності у душпастирів, чим саме і пояснюється значний еволюційний процес у системі церковних покарань, зокрема у західній церковній кодифікації з 1983 року.[2]  Як також дотримання принципу східної церковної традиції у східному церковному праві з 1990 року.[3]  То все ж таки, для кращого зрозуміння церковної дисципліни, у цій статті, доволі стисло опишемо основні поняття, що відносяться до інституції покарання у церковному законодавстві. 1. Інституція покарань у Новому Завіті[4]

У старинній Церкві від самих початків знаходимо перші прояви зловживань та відповідне реагування стосовно них.[5]  Так у Єрусалимі, коли була сформована перша християнська громада,[6]  у якій вірні мали одне серце й душу[7] , що творило християнську спільноту, ідеальною, все-таки спостерігаємо, що не затушовується безкарно таких зловживань, як-от: неправда[8]  та симонія.[9]
Також бачимо, що св. апостол Павло був змушений користати з права покарання, по відношенню до винуватців у заснованих ним погансько-християнських громадах у Коринті і Галатії. Борючись за єдність та за правильно зрозуміле християнське життя. Передусім, апостол народів, навчає, як поводитися з переступниками[10], попереджає про свою рішучість[11] , засуджує підбурення[12] , вказує на вчинки тіла[13] , навіть виключає винуватця зі спільноти.[14]
Таку ж тематику зустрічаємо у пасторальних листах, в яких подаються правила для збереження віри[15]  та для управління християнською громадою.[16]
Крім того, у соборних посланнях спостерігаємо цілий ряд навчань, а саме: відповідальність один за одного[17] , заклики до пресвітерів[18] , нагадування стосовно слухняності[19] , попередження щодо злочину[20] , настанови по відношенню до відступників[21] , висвітлення у справі надуживання довіреного завдання.[22]
Отже, з того часу, як молода Церква почала виходити на шлях вселенського християнства, бачимо, що апостоли задля необхідності оборони чистоти віри і звичаїв, вже послуговувались правом накладання кар.

2. Інституція покарань у перших століттях Вселенської Церкви

В перших сторіччях у Церкві, по відношенню до винуватця, перед накладанням кари, застосовували попередження або прилюдну догану, яка могла бути практикована до трьох разів. При тім обвинувачений отримував можливість використовувати право свого захисту.[23]
Кара малої екскомуніки містила у собі два ступені дії. По-перше, правопорушника позбавляли приймання Пресвятої Євхаристії. По-друге, покараних виключали від участі молитов вірних, натомість дозволяли молитися з катехуменами.[24]  Крім того, були передбачені покарання стосовно катехуменів, згідно з якими оглашенного, що провинився, переводили з вищого до нижчого ступеня, перебуваючи на якому він тільки слухав Святе Письмо.[25]
За скоєння тяжких злочинів, накладали покарання великої екскомуніки, наслідком якої було цілковите виключення з Церкви. Це було найсуворіше покарання по відношенню до мирян. За допомогою спеціального окружного листа, єпископ, який наклав покарання, повідомляв інші Церкви, щоб винуватець не міг бути прийнятий до іншої християнської спільноти. Такої поведінки, передусім дотримувались стосовно єретиків. Якщо покарані великою екскомунікою перед смертю не подавали ознак покаяння, то їх позбавляли християнського похорону.[26]
Виключно на священослужителів накладали наступні покарання: на деякий час затримували місячну винагороду, суспензу, перенесення до нижчого ступеня, позбавлення духовного сану. Внаслідок останнього покарання, духовна особа прирівнювалась до стану мирян. Це була найсуворіша кара, оскільки її накладали довіку. Наприклад, Антіохійським собором у 341 році, було вирішено, щоб позбавити духовного стану на постійно, пресвітера, який збунтувавшись проти свого єпископа, зорганізував свою громаду та всупереч нагадуванню, упирався в непослусі.[27]

3. Інституція покарань княжої доби Київської Церкви

До джерел церковного карного права, з часів княжої доби, належать: церковні устави київських князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а також ханські ярлики.[28]
Церковний устав св. князя Володимира Великого, приймаючи на себе завдання пристосувати чужоземний церковний кодекс – Номоканон – до звичаїв та світогляду новоохрещеного руського народу, передає до церковного суду справи охорони чистоти віри, моралі та церковної святині. Отож, компетенція церковного суду охоплювала все населення держави за спеціальними категоріями справ, серед яких і карні: злочини проти віри і моралі.[29]
Церковний устав князя Ярослава Мудрого, продовжуючи послідовний еволюційний процес, церковного законодавства Київської Церкви, встановлює норми покарання за порушення церковного закону. У цих правових нормах, чітко окреслюється покарання в залежності від типу злочину, стану винуватців та осіб, які потерпіли внаслідок злочину.[30]
Також ханські ярлики (грамоти) стають промовистими джерелами карного права. Татарські завойовники забезпечували недоторканість християнської віри та всіх церковних прав. При тому, забезпечували християнську віру від образи і зневаги, про що якраз засвідчує перший ярлик з 1279 року. А вже наступні ярлики, забезпечували право, київського митрополита, судити своїх вірних у всіх карних справах.[31]

4. Поняття злочину взагалі

4.1. Поняття правопорушення і злочину у римському праві

В римській юриспруденції, поняття правопорушення (delictum) появляється, з того часу, як державна влада почала втручатися у відносини приватних осіб. Неправомірну дію, що порушувала інтереси окремих приватних осіб, називали приватним правопорушенням (delictum privatum).[32]
Натомість правопорушення, що посягало на публічний правопорядок, називали публічним правопорушенням (delictum publicum). Задля суспільної небезпечності, публічні правопорушення, також називали злочином (crimen).[33]

4.2. Поняття злочину у церковному праві

Церковні законодавства, як західне, так і східне, які увійшли у життя, після Другого Ватиканського Собору, не подають визначення злочину, натомість наголошують на формальному елементі злочину.[34]  
У зв’язку з тим, знавці канонічного права, висловлюють думку, що повне визначення злочину, церковний законодавець покладає на науку церковного права.[35]
Проте, варто зазначити, що визначення злочину подавав Кодекс Канонічного Права з 1917 року для Латинської Церкви, окремі частини якого були прийняті у минулому сторіччі, конференцією єпископату УГКЦ, зокрема 5-та книга, про злочини і кари.[36]  Згідно з визначенням цього Кодексу: злочином у церковному праві розуміємо, зовнішнє і морально осудне порушення закону, до якого додається канонічна санкція принаймні невизначена.[37]
Злочин складається з двох істотних елементів: об’єктивних і суб’єктивних. Об’єктивні елементи є двох видів: матеріальний і формальний.[38]  Матеріальним елементом церковного злочину є тяжкий гріх, що завдає шкоду церковній спільноті.[39]  У зв’язку з тим, смертельний гріх є тоді злочином, коли спричинює певні негативні наслідки у зовнішній життєвій сфері церковної спільноти, створюючи перешкоду в осягненні духовних дібр, членами тієї спільноти, та одночасно завдаючи шкоду цілій спільноті.[40]
Внаслідок вище сказаного, істотним результатаом злочину є публічна шкода, особливість якої полягає у згіршенні вірних.[41]
Згідно з морального богослов’я та науки церковного права, згіршення[42]  (scandalum) означає збурення церковної громадськості через створення нагоди до духовного занепаду. Це у свою чергу може штовхнути вірних до непослуху та спровокувати бунт і агресію по відношенню до церковної ієрархії. Крім того, створення такої небезпечної ситуації може наштовхнути церковну громадськість на меншу або більшу втрату довіри до представників церковної влади, послаблюючи при цьому запал вірних до реалізації церковних завдань, заохотити морально слабих до безправних дій, наприклад, інтриги, протегування, хабарництва тощо. Все це у кінцевому висліді, може створювати перешкоди Церкві здійснювати спасенну місію.[43]
Отже, правотою покарання, є по-перше охорона добра, по-друге необхідність запобігання чи виправлення зла, що називаємо згіршенням.[44]
Формальним елементом церковного злочину, є зовнішнє порушення правової норми, забезпеченої церковною санкцією,[45]  визначеною або принаймні невизначеною, коли величину кари закон залишає визначувати настоятелю, відповідно до обставин.[46]
Суб’єктивним елементом церковного злочину, є осудність правопорушника, в принципі з навмисної провини, а тільки винятково, коли закон або наказ виразно постановляє, що з ненавмисної провини.[47]
Отож, при встановлені величини злочину, церковний законодавець наказує брати під увагу об’єктивні і суб’єктивні елементи вчинку, що мають вплив на виключення або суворіше застосування покарання.[48]

5. Види церковних злочинів

У Кодексі Канонів Східних Церков розміщено 32 канони, в яких законодавець перераховує кари за окремі злочини. Карна санкція, захищаючи роди дібр, передбачає визначене покарання або постановляє, що правопорушник може чи повинен бути відповідно покараний.[49]
Види церковних злочинів можна згрупувати в наступній послідовності:
1.    Злочини проти віри і єдності Церкви. [50]
2.    Злочини проти церковної влади і свободи Церкви.[51]  
3.    Злочини проти людського життя та свободи.[52]
4.    Злочин фальшу (неправди).[53]
5.    Злочини пов’язані з присвоєнням (узурпацією) церковних завдань або їх зловживанням чи незаконним виконанням.[54]
6.    Злочини проти особливих обов’язків.[55]

6. Поняття церковної кари

Східне католицьке церковне право, так само, як і західне з 1983 року, не подає визначення кари. Однак, у різних канонах називає її істотні елементи.[56]
Згідно з наукою церковного права: кара є відповідним лікувальним заходом, який застосовує правова Церковна влада, позбавляючи правопорушника якогось добра, дочасного чи духовного, з метою виправлення та щоб уберегти інших людей від подібних неприпустимих вчинків і одночасно компенсації справедливості, покарання винуватця.[57]
Тут необхідно наголосити, що церковна кара може позбавити правопорушника тільки тих духовних і дочасних дібр, які є у компетенції церковної влади, а саме:
а)    духовні добра, які з установи Христа Господа належать вірним християнам, проте довірені церковній адміністрації: святі таїнства, влада навчання, освячування і керівництво Церквою;
б)    духовні добра, які введені особистим авторитетом Церкви: посвячення і благословення (сакраменталії), церковні уряди, сани, титули і відзнаки;
в)    дочасні (природні) добра, котрі Богом, Творцем природи є дані всім людям та які, як необхідні засоби для реалізації Церквою своєї надприродної місії, знаходяться у розпорядженні Церкви: свобода, добре ім’я, церковне майно, церковне утримання (винагороди і платні).[58]
Крім того, наслідки позбавлення цих дібр або повноважень при накладанні церковної кари є різної природи. Деякі з них спричиняють те, що виконання заборонених актів є тільки недозволеним. Проте інші справляють те, що виконування забороненої дії є неправосильним. Для того, щоб ствердити, якими у конкретному випадку є наслідки покарання, потрібно врахувати природу правової норми покарання.[59]

7. Мета церковного покарання

Правова норма східного церковного права навчає, що кара накладається для того, щоб гоїти рани, заподіяні злочином, тобто, щоб правопорушників не кидати у прірву відчаю, а також не допускати до розбещеного життя і нехтування закону.[60]
Отож, іншими словами можемо сказати, що мета церковного покарання полягає в уникненні згіршення і шкоди та у виправленні винуватця, про що церковний законодавець дещо опосередковано говорить у іншій правовій нормі.[61]
Здається, що усі покарання, які знаходяться у східному Кодексі, містять у собі виправний характер[62] , основна мета якого полягає у покращенні поведінки правопорушника.[63]  Щоб викликати у нього покаяння та готовість направити згіршення і шкоду, заподіяних скоєним злочином.[64]
Це можливо осягнути тоді, коли у свідомості правопорушника наступить певний психічно-моральнии процес, який полягає у внутрішньому наверненні і подоланні патологічного стану, у який він себе впровадив, учинивши злочинний вчинок. Через те, що злочин спричинив послаблення духовного зв’язку правопорушника з Богом та із церковною спільнотою, якраз величина покарання має посприяти йому у сопричасті з Богом і Церквою.[65]

8. Види церковних покарань

Східний католицький Кодекс, дотримуючись східної церковної традиції, називає наступні види церковних покарань:
1.    Покарання, яке зобов’язує виконати якийсь важливий релігійний вчинок, як-от: проказувати визначених молитов, дотримання спеціального посту, відбути прощу, пройти духовні вправи, скласти милостиню на побожні цілі.[66]
2.    Прилюдна догана, виголошена перед нотарем або при двох свідках або за допомогою листа.[67]  За допомогою цього акту, напоумляється і карається того, чия поведінка спричинює згіршення або поважне порушення публічного порядку, наприклад, в парафії чи єпархії.[68]
3.    Нагляд, який можна встановити за правопорушником, особливо коли йде мова про рецидивіста (recidivus - поновлення), а також якщо того вимагає важкий стан випадку. Мабуть цю кару необхідно розглядати, як додаткову.[69]
4.    Обмеження свободи перебування на певному місці, яке може проявлятися у подвійному вигляді, а саме: заборона перебування на певному місці чи території або наказ перебування на певному місці чи території. Покарання застосовується тільки по відношенню до священнослужителів та осіб посвяченого життя. Тут можна з впевненістю ствердити, що це покарання є покутно-виправного характеру.[70]
5.    Мала екскомуніка (excommunicatio minor) позбавляє приймання Пресвятої Євхаристії, теж може виключати від участі у Божественній Літургії, а навіть може забороняти вступ до храму під час богослужіння. Обсяг цієї кари визначає, вирок або декрет, а також може бути вказана тривалість дії.[71]   
6.    Суспенза (suspensio) означає припинення службових дій. Застосовується виключно до священнослужителів. Суть цього покарання полягає у забороні виконувати акти священнодійства чи управління або прав, пов’язаних з урядом, служінням. Обсяг кари може охоплювати усі або деякі акти, що визначається вироком чи декретом. Крім того, суспенза може забороняти одержувати доходи, винагороди, платні, пов’язані з урядом. Однак, ця кара не впливає на правосильність актів, на право помешкання, яке винуватець посідає на підставі уряду, а також не забороняє приймати святі таїнства та не виключає з церковної спільноти.[72]
7.    Редукція (reductio) означає перенесення назад. Священнослужителеві, перенесеному до нижчого ступеня, забороняється виконувати акти священнодійства чи управління, які не відповідають цьому ступеню. Кара накладається тільки на священнослужителів.[73]
8.    Позбавлення духовного стану (depositio). Це є найсуворіше покарання по відношенню до священнослужителів. При накладанні цієї кари, духовна особа позбавляється усіх церковних урядів, служінь, завдань, делегованої влади та оплат. Також забороняється виконувати священнодійства, як теж не може піднятись до вищих санів. Стосовно канонічних наслідків, прирівнюється до мирян.[74]  Якщо позбавляється духовного стану священнослужитель неодружений, то це не звільняє його від обов’язку целібату.[75]  Крім того, священнослужитель, позбавлений духовного стану, правосильно і дозволено звершує розрішення (absolutio) від усіх гріхів, будь-яким каянникам у небезпеці смерті.[76]
9.    Велика екскомуніка (excommunicatio maior) означає відлучення від Церкви. Є найсуворішою церковною карою.[77]  Забороняє приймати святі таїнства, здійснення святих таїнств, посвячення і благословення (сакраменталії), виконувати уряди, служіння або завдання, здійснювати акти управління, а якщо вони все ж таки здійснюються, то є недійсні на підставі самого права.[78]  Покараний нею, не допускається до участі у Божественній Літургії та інших відправ богопочитання.[79]  Крім того, забороняється користуватися привілеями, які були надані раніше.
Внаслідок того покарання не можна правосильно одержувати сан, уряд, службу, завдання у Церкві або платню, а також позбавляється активного і пасивного голосу.[80]

9. Способи накладання кар

У карному праві, східної кодифікації, характерною рисою є те, що кара зобов’язує винуватця тільки після того, як була накладена вироком або декретом (ferendae sententiae).[81]  Це досягається після проведення відповідної судової[82]  чи адміністративної[83]  процедури. Покарання можуть бути накладені ієрархом або церковним суддею в усіх тих випадках, у яких церковний закон надає їм повноваження користуючись наказовими чи факультативними словами.[84]

Підсумок

Коли у Церкві стається будь-який злочин, то необхідно розуміти, що це безперечно відбувається не без гріхів людей.[85]  Тому, вірні мають обов’язок дотримуватися постанов і правил, виданих церковною владою, навіть якщо ці рішення є дисциплінарними, які зобов’язують до послуху, продиктованого любов’ю.[86]



  1.Пор. Догматична Конституція про Церкву, ч. 8, 18, 27, в: Документи Другого Ватиканського Собору, Львів  1996; Катехизм Католицької Церкви, ч. 771, Синод УГКЦ 2002 (= ККЦ); Кодекс Канонів Східних Церков, латинсько-українське видання, Рим 1993 (= ККСЦ), кан. 1401; також пор. J. Krukowski, F. Lempa, ksi?ga VI. Sankcje w Ko?ciele, w: Komentarz do Kodeksu Prawa Kanonicznego z 1983 r., Т. 4, Lublin 1987, s. 113.
  2.Пор. Т. Раwluк, Рrаwо kаnоnіczne wed?ug Коdeksu Jana Paw?a II, Sankcje w Ko?ciele, Т. IV, Olsztyn 1986, s. 67 - 68.
  3.Пор. В. Д. Поспішіл, Східне Католицьке Церковне право згідно з ККСЦ, Львів 1997, с. 47.
  4.При опрацюванні параграфу послуговувалось виданням: Новий Завіт з коментарем, Львів 1992, Новий Завіт ГнІХ, Київ 2001.
  5.Пор. Мт 18, 15-17; Iв 15, 1-8; Iв 20, 21-23.
  6.Пор. Ді 2, 41-47.
  7.Пор. Там само, 4, 32.
  8.Пор. Там само, 5, 1-11.
  9.Пор. Там само, 8, 18-24.
  10.Пор. Рм 16, 17; Гл 6, 1; 2 Сл 3, 14-15.
  11.Пор. 1 Кр 4, 21; 2 Кр 13, 2; Гл 5, 21.
  12.Пор. Гл 5, 10.
  13.Пор. Там само, 5, 19-20.
  14.Пор. 1Кр 5, 1-5.
  15.Пор. 1 Тм 1, 18-20; Тит 3, 10-11.
  16.Пор. 1Тм 5, 1-22.
  17.Пор. Як 5, 19-20.
  18.Пор. 1 Пт 5, 1-3.
  19.Пор. Там само 5, 5-6.
  20.Пор. 2 Пт 2, 1-3, 9-22; 1 Ів 2, 18-27.
  21.Пор. 2 Ів 7-11; Юда 22-23.
  22.Пор. 3 Ів 9-11.
  23.Пор. Ю. Я. Катрій, ЧСВВ, Наша християнська традиція, Нью-Йорк 1988, с. 102, 108.
  24.Пор. Там само, с. 103.
  25.Там само, с. 103, 128.
  26.Там само, с. 103-104, 108, 110.
  27.Там само, с 110-111.
  28.Пор. О. Лотоцький, Українські джерела церковного права, Варшава 1931, с. 203-258.
  29.Там само, с. 203-233.
  30.Там само, 233-253.
  31.Там само, с. 257-258.
  32.Пор. О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов, Римське право: Підручник, Київ 2003, с. 415 - 416; W. Rozwadowski, Prawo rzymskie. Zarys wyk?adu wraz z wyborem ?r?de?, Pozna? 19922, s. 147, 194; W Osuchowski, Rzymskie prawo prywatne. Zarys wyk?adu, Warszawa 1981, s. 385 – 386.
  33.Пор. О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов, Римське право, цит. твір, с. 243.
  34.Пор. ККП/1983, кан. 1321; ККСЦ, кан. 1414.
  35.Пор. J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 120; T. Pawluk, Prawo kanoniczne wed?ug Коdeksu Jana Paw?a II, Sankcje w Ko?ciele, Т. IV, Olsztyn 1990, s. 68.
  36.Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937), Львів 1997, с. 47.
  37.Пор. J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 120; T. Pawluk, Prawo kanoniczne..., dz. cyt., s. 68.
  38.J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 120.
  39.Пор. М. Sitarz, S?ownik prawa kanonicznego, Warszawa 2004, s. 146.
  40.Пор. J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 120-121.
  41.Там само.
  42.Див. Жан-Марі Обер, Моральне Богослов’я, Львів 1992, с. 184; Моральна Богословія, ч. II, [упор. о. В. Михайлюк, о. Б. Білінський на основі праць Артмейса-Дамена], Львів 1991, с. 58; Ф. Шпіраго, Католицький народний катехизм, ч. II, Жовква 1913, с. 189-190; ККСЦ, с. 750.
  43.Пор. F. Lempa, Przest?pne nadu?ycie w?adzy Ko?cielnej w prawie powszechnym Ko?cio?a ?aci?skiego, Lublin 1991, s. 300-301.
  44.Пор. М. Sitarz, S?ownik prawa..., dz. cyt., s. 146.
  45.Санкція (від латинського sanctio – „примусовий захід”).
  46.М. Sitarz, S?ownik prawa..., dz. cyt., s. 147.
  47.Там само.
  48.Пор. М. Sitarz, S?ownik prawa..., dz. cyt., s. 147; також пор. ККСЦ, ккан. 1413, 1416.
  49.Пор. ККСЦ, ккан. 1436-1467.
  50.Пор. ККСЦ, ккан. 1436-1437, 1439, 1440, 1442, 1444, 1448, §1.
  51.Пор. ККСЦ, ккан. 1445, 1446, 1447, 1448, §2, 1441 і 872, §1, 1449.
  52.Пор. ККСЦ, ккан. 1450 і 727, §2, 1451.
  53.Пор. ККСЦ, ккан. 1452 і 731,1454,1455.
  54.Пор. ККСЦ, ккан. 1443, 1457, 1456 і 728, §1, 1458 і 728, §1, 1459, 1461, 1462, 1463, 1464.
  55.Пор. ККСЦ, ккан. 1453, 1466, 1467.
  56.Пор. ККСЦ, кан. 1401, а також інші.
  57.Пор. J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 156.
  58.Пор. Там само, с. 157.
  59.Пор. Там само, с. 157-158.
  60.Пор. ККСЦ, кан. 1401.
  61.Пор. ККСЦ, кан. 1407, §2.
  62.Пор. ККСЦ, ккан. 1426-1434.
  63.Пор. Л. Джероза, Церковне право, Львів 2001, с.193.
  64.Пор. В. Д. Поспішіл, Східне Католицьке..., цит. твір, с. 545.
  65.Пор. J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 161.
  66.Пор. ККСЦ, кан. 1426, §1.
  67.Пор. ККСЦ, кан. 1427, §1; КПП УГКЦ, кан. 145, в: Благовісник Верховного Архиєпископа УГКЦ Блаженнішого Любомира Кардинала Гузара, №1, Львів 2001.
  68.Пор. J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 180.
  69.Пор. ККСЦ, кан. 1428.
  70.Пор. ККСЦ, кан. 1429; J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 176.
  71.Пор. ККСЦ, кан. 1431.
  72.Пор. ККСЦ, кан. 1432; J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 170; В. Д. Поспішіл, Східне Католицьке..., цит. твір, с. 548.
  73.Пор. ККСЦ, кан. 1433, §1.
  74.Пор. ККСЦ, кан. 1433, §2.
  75.Пор. ККСЦ, кан. 396.
  76.Пор. ККСЦ, кан. 725.
  77.Пор. ККЦ, ч. 1463.
  78.Пор. ККСЦ, кан. 1434, §1.
  79.Пор. ККСЦ, кан. 1434, §2.
  80.Пор. ККСЦ, кан. 1434, §3.
  81.Пор. ККСЦ, ккан. 1402, 1408.
  82.Пор. ККСЦ, ккан. 1468-1482.
  83.Пор. ККСЦ ккан. 1486, 1487.
  84.Пор. J. Krukowski, Sankcje w Ko?ciele, dz. cyt., s. 181; В. Д. Поспішіл, Східне Католицьке..., чит. твір, с. 545.
  85.Пор. ККЦ, ч. 817.
  86.Див. ККЦ, ч. 2037.
 
Назад
Інститут церковного права © 2005-2006 icl.org.ua
© ІCL, 2005-2006. Контакт: