Інститут Церковного Права

Головна Новини Нове видання Інституту Церковного Права
22.09.2007
ІЦП
Головна
Новини
Статті та Публікації
Видання Інституту
Проекти Інституту
Про ІЦП
Конгрес Богословів УГКЦ
УБНТ
Законодавство
Собори
Синод
Збірки законів
Послання і листи
Літургійне Право
Окружні послання Римських Архиєреїв
Розділи сайту
Бібліотека
Питання каноністові
Світова Періодика
WEB-ресурси
Архів
Документи
Пошук
Електронний каталог ІЦП
Дипломні роботи
Судочинство
Авторизація





Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
 
 
Дорогі колеги!!!
Інститут Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака

Запрошує на семінар каноністів

Тема: Практика прийняття пожертв з нагоди відправи Божественної Літургії, св. Таїнств, освячень, благословень.

Доповідач: о. д-р Андрій Танасійчук

Четвер, 20 вересня 2007 р. о 15 год. музей Йосифа Сліпого

 
 


Нове видання Інституту Церковного Права
Написав прес-секретаріат ІЦП   
02.03.2007
В Інституті Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака вийшла друком книга д-ра Ігора Скочиляса під назвою “Собори Львівської єпархії XVI-XVIII ст.” Книга налічує 463 сторінки. Цінність книги полягає у тому, що подає дані про щонайменше 96 Соборів і тим представляє соборову практику того часу, як історичне надбання нашої Церкви, а не лише данину сучасності.
Для ширшого ознайомлення із книгою подаємо вступне слово митр. прот. д-ра Михайла Димида.
 
Вступне слово

Інститут Церковного Права мас велику честь представити першу книгу історичних документів із видавничої серії «Собори Київської Церкви», що є складовою едиційної програми І публікації матеріялів соборів УГКЦ, утім сучасних. Реалізація такого проекту є для Інституту важливою місією, оскільки співзвучна І його основною метою: пошуком і популяризацією джерел помісного права Церков києвохристиянської традиції[1]. Публікація цих та инших соборових документів покликана дати потужний стимул для сучасного богословського осмислення еклезіальної сутности Київської Церкви, допомогти кодифікувати своє Передання.
Коли мовимо про право Київської Церкви, то можемо сподіватися, що «історичні собори» достатньо репрезентативно унаочнюють спільну спадщину всіх гілок колись єдиної Київської митрополії. Соборова практика почала відновлюватися із виходом з підпілля УГКЦ 1989 р.. вона теж розвинулася в УАПЦ і в УПЦ КП. Для того, аби цю тенденцію скріпити та водночас з'ясувати попередній соборовий доробок наших Отців, і з’являється у світ ця книга «Собори Львівської єпархії ХVІ-ХVIII століть», котра є першою ластівкою підсерії Інституту «Єпархіальні собори».
Нехай ця книга буде ще одним свідченням відновленої свідомости про дійсну самоправність (sиі іиris) Київської Церкви, увиразненням того, що обраний тепер шлях регулярного проведення соборів у всіх єпархіях цієї поділеної Церкви – єдино правильний задля спільної відповідальности за свою Церкву всіх священиків Божого народу – єпископів, пресвітерів, монашества і мирян. Водночас нехай це видання покаже існування відмінностей між сучасним партикулярним правом УГКЦ (суто конфесійним) і практикою «історичних століть» домінування помісного права Володимирової Церкви, яка, навіть розділена, повинна зберігати ці самі звичаї й права в усіх своїх юрисдикціях. Одна річ – нав’язані иншими обмеження дій, а зовсім друга - богословське осмислення власного життєвого простору для євангелізації Богом даного народу Київської Церкви. Про «давнє» київське соборування свідчили єпископи УГКЦ у діяспорі під проводом митрополита Йосифа (Сліпого) ще в далекому 1966 р., рецептуючи постанови II Ватиканського собору. Вони вже тоді передбачали, що Вселенська Церква знову відкривається до праведних реформ оновлення, а УГКЦ має їх впроваджувати «у рамцях своєї власної літургічної будови та згідно з духом свого канонічного правопорядку і богословської та духовної традицій»[2].
У даній книзі звичайний читач чи прискіпливий науковець знайде для себе різні скарби – кожен до свого виміру й потреби. На її підставі можна скласти уявлення про стан Київської митрополії та її єпархій у сопричасній єдності з Римської Церквою, відшукати позитивні чи негативні приклади щоденного християнського свідчення, зокрема, владик і пресвітерів, серед яких єпархіяльні собори особливо виокремлюють роль намісника (протопресвітера). Із текстів видно, як пастир повинен працювати пліч-опліч зі своїми єпархіяльними урядниками для спасіння кожної людської душі, яка замешкали на території катедри його юрисдикції. Оскільки християнська родина, патріярхом якої є правлячий архиєрей, має щорічну потребу спільно збиратися і радитися, то необхідною також є процедура скликання єпархіяльного собору, і вона точно вказана. Молитовний супровід собору та взаємозв'язок з ним Літургії можна запропонувати нинішньому київському християнинові, бо ж очевидно, що Служба Божа і собор є Таїнством Сопричастя і їх немислимо відділити один від одного. Вибір нового єпископа також є важливим завданням «історичних» соборів. Не оминають вони й економічний вимір церковного життя, питання розбудови єпархії, утримання пресвітерів, постійно присутня проблема власного свідчення тих, котрі проповідують. У читача може навіть скластися враження, що книга дуже безпосередньо й промовисто описує пасторальні виклики сьогодення.
Один зі скарбів, який для мене особисто цінний – це свідчення про єдиний еклезіологічний вимір Київської Церкви. Про це теж знаходимо відомості у соборових документах, зокрема в «Нравоученії» Йосифа (Шумлянського), який увиразнює понад конфесійні уявлення про «православно-католицьку віру» й «православно-католицьку Церкву». Практичним свідченням цього є відомості про хіротонії, які здійснювали вже розділені між собою єпархії однієї Київської Церкви. Як наслідок цього поділу, вже тоді практика спільної Євхаристії осуджується. Так само низка інших матеріялів книги виявляють той дивний стан, в якому перебували сини і доньки Церкви св. Володимира і з якого вони досі не вийшли вповні духовно й інтелектуально оздоровленими
За цю книгу подяка належиться передовсім її упорядникові та автору історичного нарису доктору Ігореві Скочилясу, який талановито й скрупульозно підготував цікавий канонічно-історичний матеріял, а також усім тим. котрі тою чи іншою мірою долучилися до виходу у світ праці. Так само висловлюю тут вдячність і добродіям, які через німецьку організацію «Рено-вабіс» сприяли її виданню. А на завершення бажаю читачеві великої насолоди від занурення в минуле, переосмислення якого, без сумніву, допоможе і теперішньому, і майбутнім поколінням. Не маю також сумніву, що користь від дослідження буде як на персональному, так і на суспільному рівнях.
Щасти всім Боже!


о. доктор Михайло ДИМИД,
директор Інституту Церковного Права УКУ.
митрофорний протопресвітер


[1]Під поки що не цілком осмисленим у богослов’ї терміном «Київська Церква» розумію Церкву, яка постала внаслідок Хрещення киян у річці Дніпрі 988 року і яка нині присутня в Україні, щоправда. будучи розділеною між різними еклезіяльними юрисдикціями.

[2]Трете спільне пастирське послання українських католицьких владик, приявних на четвертій сесії Вселенського Собору Ватиканського II в Римі // Й. Сліпий. Твори патріарха і кардинала Йосифа, т. 9. Рим 1980. С 48.
 
Назад
Інститут церковного права © 2005-2006 icl.org.ua
© ІCL, 2005-2006. Контакт: