Інститут Церковного Права

Головна Статті та Публікації УГКЦ і втілення Кодексу Канонів Східних Церков (кілька проблем)[1]
18.10.2007
ІЦП
Головна
Новини
Статті та Публікації
Видання Інституту
Проекти Інституту
Про ІЦП
Конгрес Богословів УГКЦ
УБНТ
Законодавство
Собори
Синод
Збірки законів
Послання і листи
Літургійне Право
Окружні послання Римських Архиєреїв
Розділи сайту
Бібліотека
Питання каноністові
Світова Періодика
WEB-ресурси
Архів
Документи
Пошук
Електронний каталог ІЦП
Дипломні роботи
Судочинство
Авторизація





Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
 
 
Дорогі колеги!!!
Інститут Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака

Запрошує на семінар каноністів

Тема: Організація душпастирства згідно рішень синодів Києво-Галицької Митрополії в роках 1596-1991.

Доповідач: о. д-р Роман Шафран

Четвер, 25 жовтня 2007 р. о 15 год. музей Йосифа Сліпого

 
 


УГКЦ і втілення Кодексу Канонів Східних Церков (кілька проблем)[1]
Написав митр. прот. д-р Михайло Димид   
13.03.2007
Однією із функцій церковного закону є охорона вчительського уряду Церкви та її єдності. Однак, право не з?являється з порожнечі, а приходить на підготовлений ґрунт. Спочатку богослови та єпископи поодиноких Церков свого права – в яких діє і через які проявляється Вселенська Церква – повинні визначити свою еклезіологічну ідентичність. Така персональність будується на основі походження, виростає зі всесторонніх традицій християнського буття у конкретному культурному... середовищі. Тільки на основі власної ідентичності можна говорити про доцільність того чи іншого закону та про його вкорінення в життя конкретної Церкви. Виходячи з ідеї необхідності такого пошуку, а також, думаючи про узгодження проголошеного найвищим церковним законодавством спільного закону, необхідно допустити критику Кодексу Канонів Східних Церков як творчий елемент, для скріплення єдності Церкви і служіння Римського Архиєрея. Іван Павло ІІ в Апостольському Листі “Світло Сходу” писав: “Очікуємо навернення Латинської Церкви, щоб шанувала і в повноті цінила гідність християн Сходу”.[2]
Ця позитивна критика Кодексу Канонів Східних Церков є важливою також з огляду на існуючу ментальність, в якій уживаються дві концепції Української Греко-Католицької Церкви. Згідно з однією – існує одна Римська Церква, а вже в цій Римській Церкві є єпархії та вірні іншого обряду. Друга концепція базується на документах, опрацьованих єпископами Київської Церкви перед Берестейською Унією і згідно з якими права цієї та інших Східних Церков походять із власного таїнственного життя. Цю лінію вже в ХХ ст. продовжували Андрей Шептицький[3], Йосиф Сліпий[4], Мирослав Любачівський. Насправді, такий погляд підтримали Отці ІІ Ватиканського Собору. Зокрема, Іван Павло ІІ писав про це так: “Характерна автономія в дисципліні, якою втішаються Східні Церкви, не походить із привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого закону, яким ці Церкви втішаються з часів Апостолів”.[5] УГКЦ уважає себе наслідницею Київської Церкви, тої самої Церкви, на основі якої творилися Російська Православна Церква, Українські Православні Церкви, Польська Православна Церква. Частина цієї древньої Церкви підтримує сьогодні сопричастя з Римським Апостольським Престолом.
У своєму виступі, я хочу торкнутися лише кількох основних нерозв?язаних проблем, які ставить перед нашою Церквою проголошений Кодекс: 1) питання територіальної юрисдикції патріарха/верховного архиєпископа і персональних прав, в тому числі питання одруженого священства поза територією Східних Церков; 2) Партикулярне  Право УГКЦ; 3) канон 57 і можливість чи неможливість нині проголошувати Патріархати.
Всі патріархи Східних Католицьких Церков та більшість каноністів стверджують, що територіальні межі юрисдикції та пастирської опіки патріарха не відповідають сучасності і створюють проблеми з реалізацією душпастирських завдань. По-перше, цей принцип основується на еклезіології, згідно з якою Рим не є Матірною Церквою жодного Східного Патріархату[6] і що їхня церковність і їхня сотеріологічна місія не залежить від унії чи не-унії з Римом. Крім того, сучасна практика всіх православних патріархів показує можливість вийти поза межі вузького принципу території. Зважаючи на потреби вірних, міграцію та глобалізацію, територіальність втратила свій сенс. У зв?язку з цим, саме персональний характер права має зараз дуже велике значення. В цьому аспекті Кодекс обмежує Східні Католицькі Церкви та їх патріархів, оскільки надає ексклюзивне право Римському Архиєрею вирішувати і надавати привілеї там, де може бути своє власне право. Закон не може не змінюватися в тій частині древніх Церков, які є в єдності з Римом, тоді як в інших (православних) щодо інтерпретації територіальності існує значна більша свобода.
Синод УГКЦ ще у 1991 і в 1992 рр.[7] створював проект, відмінний від канн. 146-150 – ius speciale – з піднесенням питання творення єпархій, їхнього підпорядкування і призначення єпископів поза територією. Останнім часом про це була мова навіть на Міжнародному симпозіюмі каноністів з приводу Х-ліття проголошення ККСЦ (Ватикан, 19-23 листопада 2001), де кардинал Анджело Содано відповів негативно на прохання розширення звичайної юрисдикції патріархів на своїх вірних, які, в багатьох випадках, в більшості своїй вже не мешкають на власних територіях.[8]
Тут варто згадати також про священство одружених чоловіків. Це – звичайний приклад того, як права конкретної Церкви, які є відмінними від Церкви Римської, нівелюються через територіальні рамки, навіть незважаючи на те, що Кодекс про це виразно не згадує. Тобто практика, яка є властива на території юрисдикції Церкви, визнається неадекветною для вірних даної Церкви поза цією територією.
Наприклад є православні й англіканці, яких священослужителі є в подружньому стані. Але цей факт визнається як нормальний. Негативні моменти і приклади є в кожному стані посвяченого життя. Проблема полягає якраз в бажанні бути настільки християнином, щоб шанувати інакше.
Конкретний приклад Перемисько-Варшавської Архиєпархії, на території якої, Голова й Батько Української Греко Католицької Церкви фактично є гостем, хоч територія Помісної Церкви незалежна від державних кордонів, як це підтверджує практика Церков на Близькому Сході. А це одна із перших єпархій Київської Церкви, яка, через різні канонічні рішення, нині вже не є в Київській Церкві. Все це було здійснене без дотримання процедури, визначеної в кан. 146, пар. 2.
Треба додати, що і на власній території існує проблема застосування Кодексу, наприклад, канону 182 про свобідний вибір і призначення єпископів, вибраних Синодом; відчувається невластивий тиск з боку Римської курії.
Наступною проблемою є питання партикулярного права. Партикулярне Право УГКЦ довший час вже опрацьовується українськими каноністами (з 1985 р. діє Синодальна Комісія), але хоч Синод Єпископів УГКЦ його прийняв, воно ще не проголошене і не діє. Завдяки цьому багато питань вирішуватимуться, однак деякі, які мають принциповий характер, якраз ні, бо зустрічаються ці обмеження, які стосуються самої концепції Церкви, її структурного завершення. Практично Церкви sui iuris нині не є sui iuris, бо властиво вони більше не керуються власним правом у концептуальних справах. Цю роль перебрав Кодекс Канонів Східних Церков. Цей документ нині подає загальні рамки, поза які ті Церкви не можуть виходити. Кардинал Мирослав Любачівський писав таке: “Читаючи між рядками, можна припускати, що новий Кодекс – це та модель, яку Баламанд вважає неприйнятною”.[9]
І останнє питання. Коли говорити про структурне завершення, то ми говоримо про канон 57, який ніколи не застосовувався, і дуже важко, щоб він зреалізувався в тій формі, в якій він є, після енцикліки “Ut unum sint” i екуменічного прямування цілої Церкви. Він би міг зреалізуватися, якби той канон інтерпретувати не як “заснування”, а радше “визнання” патріархату, в розумінні самої еклезіології Східних Церков, з’єднаних і не з’єднаних з Римом. Для цього мусить бути сильним переконання, що такий чи інший спосіб скріплення структури помісної Церкви ніколи не може бути приниженням для першого серед єпископів – Римського Архиєрея.
Перелічене вище надзвичайно турбує УГКЦ, як Церкву динамічну, яка швидко розвивається. Не стільки завдяки мудрості чи скоординованим зусиллям, як молитві і вірності наших мучеників та ісповідників. Цей динамізм особливо проявився влітку минулого року, коли Папа Іван Павло ІІ відвідував Україну. Ми це вважаємо підкріпленням нашої католицькості і в тому дусі хотіли б поставити остаточну крапку над згірдливим поняттям уніатизму. Бо лише таким чином зможемо бути прикладом, прийнятним для православних Церков, для здійснення остаточної єдності кожної Церкви з наслідником Петра.


1.Mykhajlo Dymyd. KKKW w praktyce Ko?cio?a na Ukrainie i w ukrai?skiej diasporze. Mi?dzynarodowa konferencja naukowa Unitas in varietate, zorganizowana przez Wydzia? Prawa, Prawa Kanonicznego i Administracji Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego w Lublinie. Український оригінал виступу митрофорного протоієрея доктора Михайла Димида на Міжнародній науковій конференції Unitas in varietate, (20 лютого 2002 р.). на Відділі Права, Канонічного і Адміністраційного Права Люблінського Католицького Університету, під заголовком «УГКЦ і втілення Кодексу Канонів Східних Церков (кілька проблем)»
2.OL 21.
3.А. Шептицький писав в 1938 р.: "Правда віри, що Церква є одна, не є рівнозначна з правдою, що вона є єдиною, себто, що є тільки одна Церква. Бо єдність – це прикмета внутрішньої злуки поодиноких частин в одне тіло". Церква і церковна єдність, Львів 1995, 259. Див. M. Bendyk, Partykularno?? Ko?cio?ow w Ko?ciele Powszechnym w nauczaniu metropolit?w lwowskich obrz?dku ukrai?skiego XX wieku. Rozprava doktorska pisana w Katedrze Teologii Historycznej na Wydziale Teologii KUL pod kierownictwem ks. Prof. Dra hab. Czes?ava S. Bartnika, Lublin 2000.
4.Й. Сліпий говорив слідуюче: "При помочі католицьких східних Церков почалося взаємопізнання (Сходу і Заходу). Латинська Церква почала відкривати, що Східна Церква – то Церква Отців. Може найважче було зрозуміти для латинян окрему структуру Східних Церков тобто її еклезіологію, яка не була юридичною, але бачила в Церкві Містичного Христа – Божу Родину, а з тим окремий правопорядок зі своїми патріархами, які колись творили з Петром одність у вірі і братолюбії". Твори патріярха і кардинала Йосифа (Opera omnia Josephi (Slipyj-Kobernyckyj-Dy?kovskyj) patriarchae et cardinalis), Т. XIV, Рим 1985, 228.
5.Euntes in mundum, IV, 10.
6.Cf. Gr?goire III Laham, patriarca di Antiochia dei Greco-Melkiti, “Intervento alla settima congregazione generale della decima assemblea generale ordinaria del Sinodo dei Vescovi”, Vatican Information Service, (Venerd?, 5 ottobre 2001).
7.Рішення і постанови Синодів УГКЦ 1989-1997, Львів 1998, 14.
8.Osservatore Romano, Il discorso del Cardinale Angelo Sodano Segretario di Stato, 24 nov. 2001.
9.І. Мончак, Самоуправна Київська Церква, Львів 1994, 158.
 
Назад
Інститут церковного права © 2005-2006 icl.org.ua
© ІCL, 2005-2006. Контакт: