Інститут Церковного Права

Головна Новини Нове видання
17.10.2007
ІЦП
Головна
Новини
Статті та Публікації
Видання Інституту
Проекти Інституту
Про ІЦП
Конгрес Богословів УГКЦ
УБНТ
Законодавство
Собори
Синод
Збірки законів
Послання і листи
Літургійне Право
Окружні послання Римських Архиєреїв
Розділи сайту
Бібліотека
Питання каноністові
Світова Періодика
WEB-ресурси
Архів
Документи
Пошук
Електронний каталог ІЦП
Дипломні роботи
Судочинство
Авторизація





Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
 
 
Дорогі колеги!!!
Інститут Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака

Запрошує на семінар каноністів

Тема: Організація душпастирства згідно рішень синодів Києво-Галицької Митрополії в роках 1596-1991.

Доповідач: о. д-р Роман Шафран

Четвер, 25 жовтня 2007 р. о 15 год. музей Йосифа Сліпого

 
 


Нове видання
Написав прес-секретаріат ІЦП   
02.04.2007
Недавно  видавництво “Нова Зоря” Івано-Франківської єпархії видало нову книгу "Провінційний Синод у Замості 1720 року Божого. Постанови." Книга перекладена з латинської мови на українську о. д-ром Іваном Козовиком і налічує 304 сторінки. Відтепер автентичний зміст синодальних рішень у Замості 1720 р. латинською мовою оригіналу та його фаховий переклад став доступним для сучасного студента-богослова, пресвітера і науковця.
 
ЗАМОЙСЬКИЙ СИНОД І ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Замойський Синод з 1720 року був викликаний великою потребою Київської Церкви для завершення попереднього періоду її історії та щоб покласти підвалини під подальший її розвиток. На нього Українська Церква чекала майже повне сторіччя від останнього Кобринського Синоду 1626 року.

Перш за все виникла потреба встановити спільні норми для розвитку староз’єднаних єпархій, які можна було випрацювати лише на спільних синодальних нарадах. Існувала потреба припинити зловживання, що з ходом часу закралися в справи обрядового порядку, головно з причин воєнних лихоліть і невпинної боротьби з православними. Потрібно було дбати про виховання клиру і чернецтва, обновити церковну карність, очистити церковні обряди та пристосувати їх до вимог часу. Необхідно було припинити погану єресь пилипонів, що надходила на Україну з Московії. За цю важливу справу обнови українського католицизму взявся Синод єпископів Київської митрополії, який відбувся в Замостю заходами митрополита Льва Кішки 1720 року. Цей рік став переломним в історії Української Католицької Церкви.
Замойський Синод був тим межовим стовпом, який завершував період становлення Українського католицизму та відкривав новий період у його історії. Тому саме цим синодом розпочинається третій період нової доби історії Церкви в Русі-Україні.
Наступний, тобто 1721 рік, мав епохальне значення також для історії східноєвропейського православ’я, до якого належало тоді все українське Лівобережжя, що було під владою московського царя Петра І. Там з проголошенням «Духовного Регламенту» редакції Новгородського єпископа Теофана Прокоповича почалась нова епоха історії Церкви, на чолі якої став політичний володар країни, московський цар. Він, на зразок тогочасних протестантів, почав управляти Православною Церквою за допомогою міністерства культу, так званого «Святійшого Синоду», очоленого світською людиною, царським представником та речником його волі в церковних справах. Саме цей «Святійший Синод» та його 200-літнє існування у Російській Православній Церкві був однією з причин, що, власне, в цьому просторі став можливим трагічний експеримент атеїстичного режиму і влади насильства, яка взялась керувати душами та народами і самою ж таки Церквою Христовою. Цей «Святійший Синод» Петра І протягом двохсот років свого існування до краю знищив релігійне життя, спричинив своєю адміністрацією історичний скандал, коли традиційно православна держава царів зробила діалектичний стрибок у напрямі атеїстичної імперії комунізму.
Навпаки, Замойський Синод у той же час створив передумови для так званої «золотої доби» в історії Української Церкви з бурхливим, жвавим релігійним життям, що дало багато плодів, навіть героїчного мучеництва, аж до наших днів, додаючи сил мільйонам душ та цілим народам, які захищають права релігійної свободи.

Організатори й учасники Замойського Синоду

Ініціатором і організатором Замойського Синоду був митрополит Лев Кішка. Щоб цьому синодові надати більшої ваги, Папа Климент XI призначив своїм легатом і головою збору свого нунція у Варшаві Єроніма Ґрімальді.
Як митрополит, так і нунцій уже в середині 1715 року писали до Папи Климента XI про дозвіл скликати синод. Того самого року дозвіл було надано. Однак, унаслідок воєнних неспокоїв та політичних обставин у Польщі, синод можна було скликати тільки 1720 року. Протягом п’яти років можна було ретельно підготувати увесь матеріал для успішної дії синоду.
Митрополит Кішка призначив синод на 26 серпня 1720 року в м. Львові. Але влітку того ж року у Львові виникла пошесть, тож вирішено перенести синод на північ, до містечка Замостя в Люблинській окрузі.
Учасниками Замойського Синоду було, крім Апостольського нунція Ґрімальді й митрополита Кішки, сім владик Київської Церкви, а саме: Флоріан Гребницький (1720-1762), архієпископ Полоцький; Йосиф Виговський (1716-1730), єпископ Луцько-Острозький; Атанасій Шептицький (1715-1746), єпископ Львівсько-Галицький; Йосиф Левицький (1711-1730), єпископ Холмсько-Белзький; Єронім Устрицький (1715-1746), єпископ Перемишльський; єпископ, номінат Пінсько-Турівський, висвячений у Замості Теофіл Годебський (1720-1730); Лаврентій Друцький-Соколинський (1718-1727), архієпископ Смоленський. Крім них, у Замойському Синоді взяли участь протоархімандрит Василіянського Чину Завадський, сім архімандритів, вікарій Супрасльської архімандрії та 129 священиків світського і чернечого клиру, крилошани капітул, професори духовних семінарій, декани, ігумени головних монастирів й інші чільні церковні мужі. Були також два представники Львівського Ставропігійного братства і звичайні миряни.
Синод розгортав свою роботу в секціях, а три урочисті засідання проходили у церкві Покрови Божої Матері. Перше урочисте засідання відбулося 26 серпня 1720 року, друге — 1 вересня, а третє, заключне, — 17 вересня того ж року.

Що розглядав і що вирішив Замойський Синод?

Замойський Синод розглянув усі важливіші справи церковно-релігійного життя Київської Католицької Церкви на початку XVIII ст.; зокрема ж Правди св. Віри, уділювання св. Тайн і приписи церковної карності.
Рішення синоду поділяються на 19 розділів відповідно до предмета, який трактують. У першому розділі «Про католицьку Віру» синод підкреслює першість Римського Архієрея і доручає скласти сповідь віри, приписану Папою Урбаном VIII для східних і усіх тих, про яких говорить Тридентський Собор. Синод ухвалив, щоб у Символі Віри додати «Сина», щоб згадувати ім’я Папи у св. Літургії на знак зв’язку з головою св. Церкви. Обидві ці речі не були ще всюди загально прийняті. Однак з уваги на саму справу, на обставини часу і місця Отці собору добровільно внесли ці доповнення, хоч Апостольський Престол до сьогодні на цьому не наполягає, а залишає свободу Східним Церквам. Що ж до згадування імені Папи, то тут не було нічого нового, а тільки поновлення старої традиції з часів церковного розбрату. Синод заборонив брати участь у богослужіннях нез’єднаних священиків та приймати від них св. Тайни. Осудив науку т. зв. пилипонів, які походили від московських розкольників-старообрядовців, що починали поширюватися на території Київської церковної провінції. Синод заборонив читання і зберігання заборонених книжок, зокрема виданих нез’єднаними, а всі інші друковані випуски релігійного змісту повинні бути переглянуті і затверджені місцевим єпископом. Єпископам було заборонено видавати на власний розсуд церковно-літургійні книги, коли б вони не відповідали книгам, виданим за дорученням синоду і не мали підтвердження Апостольського Престолу.
У другому розділі «Про голошення Божого слова і навчання катехизму» синод повністю прийняв постанови Вселенського Тридентського Собору. Тим самим він звернув особливу увагу на катехизування народу й доручив видання живою народною мовою двох катехизмів: меншого для народу і більшого для духовенства.
Третій розділ «Про св. Тайни та їх уділювання» розподіляється на вступ та вісім параграфів. У них доручається, між іншим, зберігання однотипності обряду. Митрополитові доручається видати новий Требник, затверджений Апостольським Престолом. Для видання інших книг встановлено окрему церковну комісію під головуванням нунція. В роках 1730-1732 вона переглянула церковні книги нашої Церкви і виправила їх, відповідно до постанов синоду. Згодом почала з’являтися серія їх випусків. Після цих загальних розпоряджень іде 8 уривків про поодинокі св. Тайни, починаючи із св. Хрещення. Як матерію Хрещення визначається чисту природну воду, поблагословлену священиком, що вділяє св. Тайну. Формою хрещення є: «Хрещається раб Божий... во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Синод наказав вживати при хрещенні грецького обряду це формулювання, усуваючи деякі пізніші вставки. Говориться про хрещення звичайне й надзвичайне, про хрещення умовне, про хрещення дітей латинського обряду східним священиком, у випадку потреби, забороняючи вділяти безпосередньо святу Тайну Миропомазання. Визначаючи докладно, де і коли можна вділяти Хрещення, синод дає вказівки про кумів, накладає обов’язок вести метрикальні книги, підкреслює, що хрещення звичайно повинно відбуватись у парафіяльній церкві.
Розглядаючи св. Тайну Миропомазання, синод приймає, що в східнім обряді священик уділяє цю св. Тайну, як представник єпископа, на основі окремого привілею, що його дав Апостольський Престол раз і назавжди. Визначається матерія цієї Тайни - св. Миро, а також форма Тайни. Окреслено, хто, як і коли посвячує св. Миро. Забороняється переховувати св. Миро в приватних будинках, зберігати його приписано лише у срібних або золотих церковних посудинах.
Широко говорить синод про святу Євхаристію та про св. Літургію. Визначає матерію цієї Тайни, а саме: квашений пшеничний хліб і вино з винограду, підкреслює, що переісточення, на відміну від деяких єретичних думок східних богословів, здійснюється на словах освячення. Синод визначив, що разом з агнцем освячуються також усі частиці, а не лише сам агнець, як твердили нез’єднані. Синод також робить заувагу, де воно можливе без згіршення, про причастя немовлят, які, не розуміючи нічого, випльовували освячені дари,  як  і  звичай освячувати св. Причастя для недужих лише у Великий Четвер, як це було в   практиці   у   православних.   Вони,   освятивши   і   висушивши св. Частиці, змочені у вині, потім розтирали їх на порох і так переховували протягом усього року для причастя хворих. Синод вирішив, щоб св. Тайни для недужих змінювали що вісім днів, та приписує носити їх до хворих з відповідною зовнішньою пошаною, вимагає, щоб переховувати їх у кивоті, перед яким має постійно світитися лампадка, а в бідніших церквах це слід робити принаймні у неділі та свята. Синод перелічує випадки, коли непоправним грішникам потрібно відмовити св. Причастя. Більше уваги приділяє синод святій Літургії та її служінню, заборонивши відправи на неквашеному хлібі. Святу Літургію з проскомидією повинен служити священик лише в церкві. Синод видав приписи стосовно охайності церков, престолів, посвяченого посуду і риз. Престол слід прикривати трьома обрусами, а між спіднім і верхнім треба покласти антимінс зі св. Мощами. Собор заборонив вживання губки для згортання з дискоса часточок, бо в пори губки потрапляють освячені дробини і в них залишаються.  З цього може виникнути непошана чи зневага до св. Дарів. Заборонено також вживати т. зв. «теплоту» - обряд вливання теплої води перед св. Причастям. Обряд цей у деяких Православних Церквах і досі з різних міркувань практикується. Синод приписує, щоб св. Літургію правити натще, з чистим сумлінням, а щодо намірів правлених Служб Божих, прийнятих від вірних, щоб їх не з’єднувати разом, хіба за згодою тих, які офірують. Парафіяльна св.  Літургія,  звичайно співана, мала правитися завжди в заздалегідь визначений час. Синод схвалив звичай читаних св. Літургій, якщо цього вимагають душпастирські потреби вірних.  Синод не наполягав  на тому, щоб  в  одній церкві  був  лиш  один вівтар та  щоб  на  ньому одного  дня відправлялася лише одна Служба Божа. Обстоювалося церковну заповідь, щоб кожної неділі і свята слухати св. Літургію. У просторих, великих церквах у разі потреби можна було збільшити число престолів і св. Літургій. Ця нова ухвала мала своє практичне застосування в тих парафіях, де душпастирювало більше священиків, і в монастирях. Синод не скасовував іконостасів, і про них нічого не говориться у постановах синоду.
У св. Тайні Покаяння синод означив докладно форму розрішення, доручивши часту св. Сповідь. Щоб сповіщати вірних, треба священикові мати окремий дозвіл єпископа і зобов’язання зберігати таємницю сповіді; звертати увагу на гріхи, затримані вищою церковною владою; не накладати затяжких, зокрема публічних покут, щоб не відлякувати вірних від цієї св. Тайни. Синод скасував досі існуючий припис про триденний піст - говіння перед сповіддю вірних. Приписано, щоб усі вірні сповідались бодай три рази на рік – перед Великоднем, Успінням та Різдвом. Визначено матерію і форму для св. Тайни Єлеопомазання, яку вділяє лише один священик, хоч за старим звичаєм може бути присутніх сім чи більше священиків.
Щодо Тайни Подружжя, то прийнято декрет Тридентського Собору, що слід брати її перед парохом і двома свідками. Згідно з рішенням Труллянського Собору заборонено вдруге одружуватися священикам-вдівцям під карою суспензації й заборони звичайного причастя вірних, доручаючи розірвати такий подружній зв’язок. Прийнято приписи щодо оповідей, заручин і ведення книг подружжя.
Цінними є постанови Замойського Синоду стосовно духовенства та ієрархії.
У святу Тайну Священства закралося було з часом багато зловживань, тому Синод, за допомогою давнього східного права та постанов Тридентського Собору, повертає їх первісний вигляд, гідність і однотипність.
Синод виразно визначає матерію цієї Тайни, виправляє її форму від різних пізніших додатків, як основу прийнято старі грецькі архієратікони.
Відповідні єпархіальні заприсяжені випробовувачі мали перевірити особу, вік, знання, здібності, виховання, доброзвичайність та віру кандидата до свячень. Відкинено стару практику, яка вимагала ще посвідки сповідника. Запроваджено також подавати «оповіді» перед свяченнями в місті перебування кандидата та перед свяченнями повідомити єпископа про результати оповідей. Два місяці перед свяченнями кандидат повинен зголоситися у свого декана, щоб він, разом з кандидатом, написав просьбу до єпископа про рукоположения. Встановлено ще один іспит з богословського знання та з душпастирської практики. Шість тижнів перед свяченнями кандидат мав перебувати при катедральній церкві, аби вправлятися в богослужіннях, а перед самими свяченнями відбути десятиденні духовні вправи. Єпископам доручено зберігати відступи між окремими свяченнями принаймні протягом десяти днів. Всі нижчі свячення можна було вділяти в один і той же день. Кандидатові перед свяченнями визначалось церкву, так званий титул свячень. Заборонено висвячувати для одної церкви більше, як одного священика, хіба що парафія була дуже велика і потребувала співпрацівника. А щоб висвятити співпрацівника, мусив парох дати свою згоду. Співпрацівників могли єпископи переносити довільно, а парохи залишилися непорушні. Було заборонено святити кріпаків, якщо пан не згоджувався на свячення і не давав волі кандидатові та його дітям. Проголошено суспензу на тих, які йшли по свячення до нез’єднаних єпископів.
Установивши тривку сакраментальну базу духовного стану, Отці Замойського Синоду працювали далі над різними ступенями церковної ієрархії й обов’язками єпископів, починаючи від митрополита.
На митрополитів накладався тяжкий обов’язок нагляду за підлеглими їм єпархіяльними єпископами. Винуватців зобов’язаний був попередити, непоправних покарати чи повідомити Апостольський Престол. Митрополитам доручалось дбати про виконання синодальних постанов. Коли якась єпархія була незаміщена, сам митрополит мав нею завідувати або сусіднього єпископа призначити завідувачем. Після смерті митрополита, на майбутнє, митрополією мав управляти Полоцький архієпископ.
У шостому розділі постанов синоду говориться про єпископів. Прийнято як синодальний закон давній звичай Київської Церкви, що єпископами мали бути лише ті особи, що склали чернечу обітницю у Василіянському Чині. Той декрет є безперечним доказом великого впливу Василіян на тодішню Церкву. Цей закон виправдовувався і традицією, і обставинами часу та місця. Після Труллянського Синоду, виключаючи з правила одружене духовенство, Східна Церква мусила силою факту вибрати своїх єпископів з-поміж ченців, бо жонате духовенство вже першими соборами було виключене  з єпископського стану. Винятковими випадками були вдівці або сепаровані подружжя. Цим хотів синод також унеможливити зловживання, коли єпископами з волі королів-патронів ставали й світські люди, які згодом, через кілька днів чи тижнів, одягнувши чернечу рясу, приймали всі  свячення,  до єпископських  включно.  Синод, приписуючи чернечому станові новіціят протягом одного року і  шести тижнів,  подбав  про те, щоб на  це  становище не поступали люди без ніякої духовної підготовки. Ще до половини ХIХ ст. Апостольський Престол наполягав на тому, щоб навіть світський клир приймав чернечу рясу, згодом через наявність відповідних кандидатів світського клиру цей закон було скасовано. Замойський Синод зобов’язував єпископів до таких речей: перебувати у своїй єпархії, відбувати єпархіальні візитації та скликати часті єпархіальні синоди. Синод призначив також заступника єпископам в управлінні єпархією, так званого офіціала, з осідком у катедральній церкві. Офіціал мав заступати єпископа й допомагати йому в деяких важливіших справах, визначених церковним правом.
У восьмому розділі синод розглядає питання єпархіального нотаря та єпархіальні тарифи і оплати.
У десятому розділі розглядається питання протопресвітерів-деканів та їхні обов’язки. Більше уваги приділяється справі парохів і парафій. Парохам накладалося обов’язок носити довгу рясу, вести побожне взірцеве життя. Заборонено відвідувати корчми й виконувати ремесла, які не відповідають духовному станові. Вимагалось, щоб вони вели свій дім відповідно до свого стану, добре виховували своїх дітей і давали їм освіту, щоб у своїй хаті не мали жінок підозрілих звичаїв. Парохи мають дбати про те, щоб усі вірні приймали св. Тайни, головно щоб відбували Великодню сповідь і причастя. Щодо інших св. Тайн і церковних чинностей, то треба було вести відповідні книги: хрещення, вінчання, померлих. Заборонено засновувати парафії, які не мали потрібного оснащення.
В 11 і 12 розділах своїх постанов синод розглянув справи чернецтва. Винесено ухвалу, що всі монастирі Київської митрополії, як українські, так і білоруські, мають об’єднатись в одне чернече тіло під одним головним настоятелем. До того часу тільки литовські й білоруські монастирі мали один чернечий провід. Монастирі Галичини і Волині були єпархіального права. Для об’єднання визначено термін - один рік. Проте синод залишив відкритим питання об’єднання цього нового чину із старим Василіянським Чином, що існував вже від 1617 року. Заборонено також засновувати монастирі без дозволу єпископа даної території. Як безумовну вимогу ставилося відокремлення - кляузуру в монастирях. Заборонено посідати будь-яке майно у власності. Не дозволялося ченцям уживати архієрейських відзнак без дозволу місцевого ієрарха. Час випробування, т. зв. новіціят, обмежено до десяти місяців. Об’єднання монастирів в окрему конґреґацію чекало на своє виконання 23 роки. Тільки 1743 року відбулося об’єднання всього василіянського чернецтва у Чин св. Василія Великого під одним головним настоятелем – протоархімандритом і його управою. На Дубненській капітулі дві окремі конґреґації: давня литовсько-білоруська з 1617 і нова українська з 1739 року вибрали спільно протоархімандрита і почали золотий період своєї діяльності.
Дванадцятий розділ постанов Замойського Синоду стосувався жіночого чернецтва. Черницям без важливої потреби заборонено виходити з монастиря, означено точно приписи кляузури-відокремлення. Визначено суму посагу для вступаючих до монастиря, яких не дозволялося приймати раніше, ніж у повні 15 років життя. Настоятельок мали вибирати таємним голосуванням. Єпископи мали призначити відповідних сповідників.
Внутрішнє життя монастирів та чернецтва нормувалося правилами св. Василія Великого та уставами, що їх укладено вже за митрополита Рутського, а з часом щораз більше вдосконалювано. В подальших сімох розділах Замойського Синоду трактувалося справи церков і їхніх маєтків. Заборонено віддавати церкви для світського ужитку. Вимагалося інвентарів. Всі ремонти виконувалося коштом Церкви. Церковних маєтків не можна було витрачати чи заборговувати.
В п’ятнадцятому розділі обговорено справи духовних семінарій та освіти духовенства. Вирішено, щоб при кожному монастирі, де проживало понад 15 ченців, були організовані богословські курси для монашого і світського клиру. Доручалось заснування єпархіальних семінарій та парафіяльних шкіл.
У шістнадцятому розділі впорядковано справу щодо свят і постів, синод підготував список зобов’язуючих свят у нашій Церкві. Обов’язковим було святкування таких свят: Пресв. Євхаристії, Співстраждання Богородиці, Пресв. Тройці в другий день Зелених Свят та блаженного Йосафата. Встановлено зобов’язуючі пости та загальниці року.
У сімнадцятому розділі з’ясовано справу шанування святих та їхніх мощей у нашій Церкві.
Вісімнадцятий розділ унормував сплату податків і порядок оплат, пов’язаних з церковними чинностями.
Дев’ятнадцятий, останній розділ говорить тільки про синодальні постанови та спосіб їх виконання.
1724 року Папа Венедикт ХIII підтвердив Замойський Синод, тож цим актом набув він сили папського закону для нашої Церкви і обряду вірних, де вони б не проживали.
Замойський Синод 1720 року розв’язав багато справ і проблем УГКЦ: релігійних, церковних, внутрішніх і зовнішніх, душпастирських і літургійних. Церковне і духовне життя об’єднаної великої Київської митрополії дістало новий поштовх і лягло в основу її «золотої доби» у ХVIII ст. Перед митрополитом Львом Кішкою було ще вісім років життя, щоб запровадити в життя і закріпити великі задуми і рішення оновлення, що їх накреслив Замойський Синод. Він запопадливо, до самої смерті, яка настала несподівано 1728 року, готував засоби і людей, які мали здійснювати ці постанови. Він виєднав папське підтвердження рішень синоду. Зробив помітні кроки в напрямі виховання клиру й народу, намагався об’єднати чернецтво та готував видання виправ лених літургійних книг.


*   *   *

Майже триста років Замойський Синод був і залишається юридичним та адміністративним кодексом цілої УГКЦ, оскільки мав офіційну апробату Апостольської Столиці в Римі, який упорядкував церковно-релігійне життя та забезпечив ефективний і гармонійний розвиток УГКЦ, а найголовніше – уможливив утвердження ідентичності нашої Церкви, незважаючи на загрозливі катаклізми, які довелось їй пережити впродовж XIX, і особливо XX ст.
Як не дивно, але досі цей унікальний звйд документів не був перекладений українською мовою. Тому особливо завдячуємо професору Івано-Франківської Теологічної Академії о. д-ру Іванові Козовику та директору видавництва “Нова Зоря” о. Ігорю Пелехатому, які виконали титанічний обсяг праці, щоб донести автентичний зміст синодальних рішень до сучасного українського студента-богослова, священика, науковця якраз напередодні важливої дати в українському богословському світі – 100-річчя Станиславівської (Івано-Франківської) Духовної Семінарії.

Єпископ д-р. проф. Софрон Мудрий ЧСВВ,
ректор Івано-Франківської Теологічної Академії
 
Назад
Інститут церковного права © 2005-2006 icl.org.ua
© ІCL, 2005-2006. Контакт: