Інститут Церковного Права

Головна Новини Презентація докторської праці o.Андрія Танасійчука
17.10.2007
ІЦП
Головна
Новини
Статті та Публікації
Видання Інституту
Проекти Інституту
Про ІЦП
Конгрес Богословів УГКЦ
УБНТ
Законодавство
Собори
Синод
Збірки законів
Послання і листи
Літургійне Право
Окружні послання Римських Архиєреїв
Розділи сайту
Бібліотека
Питання каноністові
Світова Періодика
WEB-ресурси
Архів
Документи
Пошук
Електронний каталог ІЦП
Дипломні роботи
Судочинство
Авторизація





Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
 
 
Дорогі колеги!!!
Інститут Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака

Запрошує на семінар каноністів

Тема: Організація душпастирства згідно рішень синодів Києво-Галицької Митрополії в роках 1596-1991.

Доповідач: о. д-р Роман Шафран

Четвер, 25 жовтня 2007 р. о 15 год. музей Йосифа Сліпого

 
 


Презентація докторської праці o.Андрія Танасійчука
Написав прес-секретаріат ІЦП   
11.05.2007
Тема праці

Тема цієї праці Релігійна свобода в Україні. Вибір теми обґрунтований насамперед відносинами між Державою і Церквою в Україні після 1991 року, тобто після здобуття незалежності і суверенності від Радянського Союзу. Тут потрібно підкреслити, що після проголошення незалежності нова українська Держава отримала в спадщину юридичну базу щодо релігійної свободи, властиву в минулому радянській Україні. Закони, видані радянським Урядом, були далекими від практичного застосування і тільки теоретично регулювали відносини між Державою й Церквою. Тому, щоб бути більш ефективною і відповідальною у відношенні до людських прав у сфері релігії, щоб об’єднати громадян у будівництві нової країни, розвинути релігійне і суспільне життя, національну свідомість, щоб здійснити певне відшкодування завданої кривди у відношенні до Церкви з боку попереднього Уряду, нова українська Держава постала перед викликом переглянути й створити нове церковне право країни.
Однак перед тим, як перейти до аналізування відносин у сучасній Україні, необхідно розглянути і вивчити розвиток та існування цих відносин протягом 1925-2000 років.

 

Релігійна свобода – фундамент для інших людських прав

Початком відносин між Державою й Церквою в демократичній системі управління вважається момент, який надає кожному громадянину право реалізовувати свободу совісті і свободу релігії. Це означає – мати право на власний світогляд, чи то релігійний, чи атеїстичний, а також мати свободу і можливість його виражати і практикувати в суспільномуу житті. Ця свобода часто визначається як релігійна свобода, тобто основне право людини, що становить фундамент людської гідности. Тому у Деклараціях, у міжнародних документах, у Конституціях різних держав, а також в документах Церкви питання релігійної свободи становить основну тему і займає значне місце в ряду з іншими людськими правами.
Сучасні демократичні держави, формуючи власні юридичні норми, обов’язково враховують питання, які торкаються Церкви і релігії. З тої  причини поняття релігійна свобода і свобода совісті часто зустрічаються та окреслюються, а також порівнюються до понять свободи совісті і свободи віровизнання.
Релігійна свобода в цьому контексті представляється під двома аспектами: найперше, як свобода вибору релігії і як свобода релігійного культу, тобто релігійна свобода, яка виражається у своїй внутрішній або зовнішній формі. Поглиблюючи вищесказане, потрібно зазначити, що для віруючої людини вкрай важливим є „зовнішнє вираження релігії”. Таким чином, у понятті релігійна свобода з її внутрішніми і зовнішніми елементами, перші вказують на основну сутність за допомогою концепції свобода релігій, у той час, як другі торкаються можливостей функціонування Церкви, релігійних організацій, релігійних громад, що виражають їх основу у концепції свобода Церкви.
Поняття релігійна свобода включає в себе поняття свобода релігій і свобода Церкви. Але також потрібно звернути увагу і на нове поняття, а саме – свобода в релігії. Дискусійні питання, які Церква признає Державі, як, наприклад, ті що стосуються  релігійних вартостей, мають свої певні межі свободи. Таке функціонування свободи релігії і свободи в релігії проявляється як пряма маніфестація свободи совісті.
Обмеження щодо релігійної свободи у певному юридичному порядку не можуть бути встановлені, якщо конкретна Держава не має нічого спільного у відношенні до релігії та її інституційного виражання, тобто Церкви.

Радянська система у відношенні до свободи релігії

Щоб зрозуміти позицію радянської системи щодо релігії, тобто релігійної свободи, необхідно в першу чергу згадати деякі засади марксисько-ленінської теорії. Ця теорія передбачала, що „не свідомість людей є визначником їхнього соціального буття, але навпаки, їхнє соціальне буття визначає їхню свідомість”.
Радянська доктрина, яку Ленін впроваджував після більшовицької Революції у новій соціалістичній Державі, підтримувалась тезою, що Держава повинна бути байдужою у відношенні до релігійного явища. І все ж таки, він підкреслював, що Комуністична Партія не може залишатись байдужою до релігії. З цього можна б було зробити висновок, що байдужість Держави вважалася б як гарантія релігійної свободи. Однак, ця теза показує всю свою неспроможність щодо марксисько-ленінського погляду. Дійсно, згідно із цією доктриною й повтореними твердженнями того ж самого Леніна, Держава є інструментом в реалізації політики Партії до такого рівня, що повинна провадити до вимирання тієї ж Держави. Радянська Держава ніколи не була ні суверенною, ні незалежною у відношенні до Комуністичної Партії, оскільки не була вона в силі свобідно визначитися у власних політичних напрямках, вирішення яких були завданням Партії. Антирелігійна політика Комуністичної Партії не могла залишатись безслідною і у нормативних актах, прийнятих Державою, як це унаочнює стаття 6 Радянської Конституції. Комуністична Партія розширювала свою компетенцію, так що згідно своєї природи повинна була заступати релігійну сферу і займати цілковите і виняткове місце в житті громаданина. Ця ситуація, в свою чергу, не дозволяла кваліфікувати радянську Державу як світську, тому що Комуністична Партія поміж іншими цілями ставила перед собою завдання щодо зникнення релігії, і, знаходячи у марксисько-ленінській теорії замінну доктрину, так виправдовувала своє існування.
Юридична система не визнавала законності і власного права для Церкви і, в той же час, заперечувала свободу Церкви, що розумілась як свобода духовної влади, тобто юрисдикційна влада щодо навчання і управління: а саме здійснювання духовного керування, діяльності в навчанні релігійної й духовної доктрини, в уділюванні Святих Тайн і в загальному виконанні культу.
Тому, отже, радянська Держава не визнавала для структур Церкви ті прерогативи, які вважалися вираженням свобідного виконання духовної влади. Досить пригадати, що церковна влада перебувала в труднощах, щоб вільно друкувати акти для духовного управління; що Держава втручалася в призначення єпископів і контролювала церковне майно; що Держава, а не Церква, встановлювала територіальні межі церковної діяльності; що релігійне виховання і навчання зутрічало на своїй дорозі перешкоди і замінювалося обов’язковим антирелігійним.
Підсумовуючи першу частину праці, присвячену релігійній свободі у Радянському Союзі, потрібно усвідомити, що юридичні норми радянської Держави не оберігали ані релігійної свободи, ані свободи релігійного культу, які є невід’ємною частиною релігійного життя. Радянський законодавець в такий спосіб підтверджував власні переконання у засадах, які проголошував, навіть якщо постанови СРСР щодо теми релігійної свободи були в очевидному конфлікті із прийнятими і підписаними зобов’язаннями згідно міжнародних договорів.



Свобода релігії в Україні після 1991

Друга частина цієї праці присвячена юридичній ситуації щодо питання релігійної свободи в Україні після 1991, тобто після проголошення незалежності та державного суверенітету.
Реальність релігійної свободи людини, як будь-яке інше  право, залежить від наявності ефективного механізму його юридичного захисту. В основі цього механізму в Україні існує національне законодавство, у першу чергу Конституція України 1996 року, яка затверджує в ст. 35, що “кожен має право на свободу світогляду і віросповідання”, і закон України “Про свободу совісті та релігійні організації ” від 23 квітня 1991, а також інші нормативні акти. Відповідно до ст. 9 Конституції, у національному законодавстві України є присутні також і міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України. Головним чином це ті, у яких закріплена релігійна свобода людини, як, наприклад, „Декларація про охорону прав людини і її основних свобод” з 1950.

Зміст розділів

Праця поділена на п'ять розділів.

Перший розділ, „Радянська Держава і релігія”, присвячений юридичній ситуації щодо питань релігії після більшовицької революції в період від 1917 і до 1991. Протягом цього періоду в Радянському Союзі відбулися різні історичні зміни у взаємних відносинах між Державою й Церквою. Тут представлені періоди становлення комуністичного Уряду після 1917, а також після другої Світової Війни; крім того, проаналізована державна політика після проголошення останньої радянської Конституції 1977 аж до часу Горбачова, тобто до часу “Перестройки”.
Під час різних перемін в комуністичній країні також були видані і різні закони, що відносилися до релігії і Церкви. Першим документом, що ропочав нову історію у відносинах між Державою і Церквою, став „Декрет про відділення Церкви від Держави і школи від Церкви” в РСФРР (1918). Пізніше були видані також інші державні законодавчі норми аж до часів поділу радянської Держави і утворення нових суверенних Держав, які спочатку існували як радянські Республіки.
Крім того, в цьому розділі були вивчені насамперед три Конституції Радянського Союзу (1918; 1936; 1977) і три Конституції радянської України (1919; 1937; 1978), які з часом підлягали змінам і модифікаціям у відношенні до матерії свободи релігії і совісті. Інші радянські норми щодо релігії утворювалися на основі цих документів і торкалися прав і обов'язків громадян, як віруючих, так і невіруючих.
У другому розділі представлено три документи радянської України щодо функціонування релігійної організації, насамперед місцевого релігійного співтовариства і релігійних центрів (головним чином єпархій). Перший документ нової радянської Республіки щодо релігійних організацій називався „Декрет про релігійні організації” від 1929 року. Наступним документом, виданим як „допомога” для державних органів, була Інструкція Скретаріяту Президії Всеукраїнського Центрально-Виконавчого Комітету „Про порядок організації, діяльності, звітності і ліквідації релігійних громад і про систему обліку адмінорганами складу релгромад та служителів культу” від 1932 року. Ці два документи існували до 1-го листопада 1976, коли нове законодавство щодо релігійних організацій, тобто „Положення про релігійні об’єднання в УРСР” набрало чинності, тим самим скасовуючи деякі норми, які до того часу регулювали діяльність релігійних організацій.
Цей ІІ розділ намагається показати юридичне положення релігійної організації, її прав і обов'язків стосовно Держави. Щодо обов'язків у відношенні до Держави, то повстають вони з моменту реєстрації релігійної організації, тобто місцевої громади в державних органах влади. Натомість щодо прав, то тут потрібно у першу чергу підкреслити право на власне користування будівлею для релігійного культу, тому що після „Декрету про відділення Церкви від Держави і школи від Церкви” в 1918 уся власність Церкви була конфіскована більшовицьким Урядом і проголошена державною власністю. Незважаючи на те, що релігійна організація згідно радянського законодавства була позбавлена юридичної особистості, все ж таки те саме законодавство надавало їй право мати власний рахунок у Державному банку.
Крім того в цьому розділі преставлені деякі обмеження щодо релігійної діяльності з боку релігійних організацій і наслідки, які були передбачені у випадку зловживання цього права.
Третій розділ показує як в минулому регулювалися юридичні відносини між релігією і Державою. Тут проаналізовані статті різних кодексів: карного, адміністративного, кодексу праці та родинного; крім того, також і різні інші юридичні норми, які торкалися тих відносин, як, наприклад, законодавство щодо виховання і інші особливі Інструкції, додані до чинного законодавства.
Основною метою четвертого розділу є пояснення сучасних взаємозв'язків між релігіями, Державою й правом, які виступають разом, і є однією з важливих проблем юридичної, релігійної та історичної наук. Тут представлено також модифікації відносин між Державою і  Церквою в різних посткомуністичних країнах, насамперед в Україні, а також місце релігійних організацій в державному устрої України, недоліки і взаємні досягнення як з боку Держави, так і з боку релігійних організацій.
Пізніше представлені поняття основ Держави і суспільного устрою України, свободи совісті згідно юридичної системи України, юридичні гарантії щодо свободи совісті в пострадянських державах і в сучасній Україні. Розділ представляє свободу релігії для Церков, але також свободу і відповідальність між Церквами і релігійними організаціями в Україні.
Застосування законів сучасної України з 1991 до 2000 року у відношенні між Державою й Церква й релігійними організаціями представлені у п'ятому розділі. Зокрема, ця глава підкреслює окремі питання, такі як існування державного органу під назвою Державний Комітет в справах релігії. Крім того, цей розділ описує юридичний стан релігійних організацій згідно юридичних норм; законні основи, які регулюють відносини, що стосуються використання будов і культових приміщень; питання щодо християнського виховання з його обмеженнями й правами; права релігійної свободи у військовій службі; право на альтернативну службу з релігійних причин, а також свободу як засобів масової комунікації, так в середині в них.
Бібліографія, яка стосується проблематики відносин між Державою і Церквою, та релігійної свободи в Україні в різних часових періодах, є дуже обширною. Насамперед, були вивчені всі юридичні норми України, починаючи від більшовицької революції у Росії до Указу Президента України Про Положення про Державний Комітет в сравах релігії в 2000 році.
Для цієї праці і для досягення поставлених цілей а також для показання осягненого наукового розвитку з вищепоставлених питань і їхнього розуміння в українській юридичній науці, була використана насамперед література в українській і російській мовах.


БІОГРАФІЯ o.АНДРІЯ ТАНАСІЙЧУКА

Ієрей Андрій Танасійчук народився 26 липня 1978 року в м. Коломия на Івано-Франківщині в сім’ї службовців. Священнослужитель Коломийсько-Чернівецької єпархії.
В місяці вересні 1996 року розпочинає формацію до священства в Вищій Митрополичій Духовній Семінарії св. Івана Хрестителя і богословське навчанна при Папському Теологічному Відділі св. Івана Хрестителя в Варшаві (Польща).
26 липня 2000 року прийняв дияконські свячення з святительських рук Кир Павла Василика в церкві св. Арх. Михаїла в м. Коломия. 2 червня 2002 року, закінчивши формацію до священства у варшавській семінарії був рукоположений єпископом Павлом Василиком на священика в церкві св. Арх. Михаїла в м. Коломия.
В листопаді 2001 року закінчив студії на Папському Богословському Віддлі св. Івана Хрестителя і отримав диплом магістра теології за спеціальністю канонічне право, на підставі магістерської праці „Священича формація в Латинській Церкві і в Східних Католицьких Церквах згідно послідніх Кодексів канонічного права”.
З 2002 по 2006 рік навчається в Папському Лятеранському Університеті (Рим, Італія) на факультеті канонічного права. Там в 2004 році після закінчення ліцензіятських студій отримує з відзнакою науковий титул ліценціята з канонічного права. В 2006 році після закінчення докторантських студій, захистив докторську дисертацію з відзнакою на тему „Релігійна свобода в Україні” і отримав звання доктора канонічного права.
З 2005 по 2007 рік одночасно навчається в Папському Східному Інституті (Рим, Італія) на факультеті східнього канонічного права де отримує титул ліценціята з східного канонічного права.
Під час студій в Римі в роках 2002-2007 навчається також в різних Дикастеріях Римської Курії:
–    з 2002 по 2003 рік навчається при Конґреґації Божого Культу і Дисципліни Святих Тайн, де отримує Диплом з канонічних процесівsuper rato et non consumato” та ствердження неважості св. Тайни Рукоположення.
–    з 2005 по 2007 рік навчається при Ватиканській школі з архівістики, палеоґрафії і дипломатики, де отримує Диплом з архівістики, палеоґрафії і дипломатики.
–    з 2006 по 2007 рік навчається при Конґреґації для справ святих, де отримує Диплом з ведення процесів по беатифікації і канонізації Слуг Божих.

 
Назад
Інститут церковного права © 2005-2006 icl.org.ua
© ІCL, 2005-2006. Контакт: