| Чи Греко-Католицька Церква має незалежне місце у Вселенній? |
|
|
Написав митр. прот. д-р Михайло Димид |
| 03.07.2007 |
Доповідь приготована з нагоди Х Велеградського зїзду "До глибшої солідарности між християнами у Європі"
Ми знаходимося у церковному світі, де, на загальне переконання, існують дві основні еклезіології – західна (римo-католицька) і східна (православна). Однак, відомо, що є більше еклезіологій і для прикладу можна назвати вірменську чи коптську, а також протестантську чи англіканську модель Ecclesia.
Велеградські з’їзди, які розпочали спілкування між слов’янськими Церквами (православними, греко-католицькими і римо-католицькими) зробили обґрунтованим твердження, що не має добрих чи поганих еклезіологій, а є різні еклезіології.
Вже документи Берестейських домовленостей між Церквами Києва і Риму 1596 р. показують, що отці Київської Церкви в 33 артикулах пропонували єдність Церков у формі сопричастя.
Нажаль, у ті часи сопричастя Церков поступалося ексклюзивістичним уніатським еклезіологіям.
Новий період кайросу для Київської Церкви – це ХХ століття із Велеградськими з’їздами, переслідуваннями і репресіями, новомучениками та сповідниками, а відтак ІІ Ватиканським собором, який визнав за Східними Католицькими Церквами, право на власне богослов’я, в тому числі й еклезіологію.
З цієї точки зору, стає надзвичайно актуальною еклезіологічна спадщина Глав УГКЦ ХХ століття Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого та Мирослава-Івана Любачівського про сопричастя Київської Церкви з Римським апостольським престолом.
Із їх еклезіології випливає, що Греко-Католицька Церква, – це окрема помісна Церква візантійського походження, котра за 1000 років існування утворила власну Київську Традицію. Її елементами є сопричастя з Римо-Католицькою Церквою, а також повна готовість до сопричастя із Православними Церквами.
Ця еклезіологія також не уважає Київську Церкву частиною будь-якої іншої Церкви-сестри, через те не сприймаючи еклезіології уніатизму.
Щодо покаяння за минуле заради очищення історичної пам’яті, то УГКЦ неодноразово устами своїх глав робила це у ХХ столітті просячи пробачення і пробачаючи за всі кривди минулого.
Тому УГКЦ готова до екуменічного діалогу з Церквами православного світу, зокрема, Київської, Візантійської і Московської Традицій.
Водночас ми свідомі, що з позиції інших еклезіологій виглядаємо для когось уніатами, а для когось схизматиками. Ці відмінності в еклезіологічних сприйманнях також потребують терпеливого діалогу і кращого взаємопізнання.
Плодами діалогу і взаємопізнання стане перероблення Церквами-сестрами Сходу і Заходу ексклюзивістичних комплексів, щоб побачити «іншого» як збагачення, а не «загрози для свого».
В міру спільного долання нашими Церквами спадщини уніатського минулого виникнуть передумови, як відновлення внутрішньої єдності Київської Церкви, так і відновлення сопричастя між Церквами римського і візантійського хрещення.
Церкви Київської Традиції під час творення єдиної (православно-католицької) Київської Церкви збережуть зв’язки з тими Церквами, з якими вони історично їх мали, тобто Церквами Риму, Царгороду і Москви.
Своєю чергою згадані три Церкви Заходу і Сходу вперше від століть сопричасно «зустрінуться» на терені об’єднаної Київської Церкви.
Просимо святих Кирила і Методія поблагословити Київську еклезіологію – невід’ємний скарб цілої нерозділеної Вселенської Церкви.
Велеград, 29 червня 2007 р. Б.
|