Інститут Церковного Права

Головна Статті та Публікації Послання Церков з нагоди 60 річчя Львівського Псевдо-собору. Критичний аналіз
18.10.2007
ІЦП
Головна
Новини
Статті та Публікації
Видання Інституту
Проекти Інституту
Про ІЦП
Конгрес Богословів УГКЦ
УБНТ
Законодавство
Собори
Синод
Збірки законів
Послання і листи
Літургійне Право
Окружні послання Римських Архиєреїв
Розділи сайту
Бібліотека
Питання каноністові
Світова Періодика
WEB-ресурси
Архів
Документи
Пошук
Електронний каталог ІЦП
Дипломні роботи
Судочинство
Авторизація





Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
 
 
Дорогі колеги!!!
Інститут Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака

Запрошує на семінар каноністів

Тема: Організація душпастирства згідно рішень синодів Києво-Галицької Митрополії в роках 1596-1991.

Доповідач: о. д-р Роман Шафран

Четвер, 25 жовтня 2007 р. о 15 год. музей Йосифа Сліпого

 
 


Послання Церков з нагоди 60 річчя Львівського Псевдо-собору. Критичний аналіз
Написав митр. прот. д-р Михайло Димид   
17.05.2006

Вступ

Подія, яка відбулася у Львові 60 років тому і полягає в тому, що НКВС за сприянням Московського Патріархату, зорганізував у Соборі св. Юрія зібрання формально ще греко-католицьких пресвітерів для того, щоб зліквідувати ГКЦ і приєднатися до Московського Патріархату одними Церквами називається Собором, а другими – Псевдо-собором. Не знайшлося ще в Україні авторитетних істориків, для спадкоємців однієї і другої сторони церковних мужів, які могли б в одному ключі інтерпретувати і подати для одних і других всеохоплюючий образ цієї події. Звідси поява множинності офіційних послань із нагоди цієї круглої дати. Хоч всі ці послання написані в доброму намірі, вони переважно виявляють внутрішній неспокій сторін і надмірний егоцентризм в аналізі однакової не так і вже давньої з історичної перспективи події.

 

 

Послання появилися такі[1]: 22 лютого 2006 р. – Лист Святішого Отця Венедикта XVI Блаженнішому Любомирові з приводу Львівського псевдособору 1946 року // Українська Греко-Католицька Церква [http://www.ugcc.org.ua/ukr/documents/appeal2006/papa_psevdosobor/ ] (Сайт відвідано 15. 05. 06).

24 лютого 2006 р. – Звернення Преосвященного Владики Юліяна (Ґбура), Єпарха Стрийського, до духовенства та вірних Стрийської єпархії Української Греко-Католицької Церкви з приводу 60-х роковин Львівського псевдособору 1946 року // Вісник Стрийської Єпархії № 2 (57) лютий 2006, с. 22-24.

2 березня 2006 р. – Лист Патріарха Філарета до Глави УГКЦ // Українська Греко-Католицька Церква [http://www.uaorthodox.org/article.php?pid=461 ] (Сайт відвідано 15. 05. 06).

2 березня 2006 р. – Слово Владики Ігоря [Возняка] з нагоди 60-ої річниці псевдособору // Українська Греко-Католицька Церква: Львівська Архиєпархія [http://www.ugcc.lviv.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=113&Itemid=41 ] (Сайт відвідано 15. 05. 06).

7 березня 2006 р. – Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архієпископства до духовенства, монашества й мирян Української Греко-Католицької Церкви та до всіх людей доброї волі з приводу 60-ї річниці Львівського псевдо собору 1946 р. // Українська Греко-Католицька Церква [http://www.ugcc.org.ua/ukr/documents/appeal2006/poslannya_psevdo/ ] (Сайт відвідано 15. 05. 06).

7 березня 2006 р. – Слово Блаженнішого Любомира до вірних Української Греко-Католицької Церкви з приводу відзначення 60-ї річниці Львівського псевдособору // Українська Греко-Католицька Церква [http://www.ugcc.org.ua/ukr/documents/appeal2006/psevdosobor/ ] (Сайт відвідано 15. 05. 06).

7 березня 2006 р. – Лист Президента України Віктора Ющенка до духовенства та вірних УГКЦ з приводу Львівського собору 1946 року // Українська Греко-Католицька Церква[http://www.ugcc.org.ua/ukr/documents/appeal2006/prezydent/ ] (Сайт відвідано 15. 05. 06).

9 березня 2006 р. – Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до пастви й українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків в лоно Православної Церкви // Українська Православна Церква [http://www.orthodox.org.ua/page-2149.html ] (Сайт відвідано 15. 05. 06).

 

Зміст, позитиви і негативи послань

 

– Лист Святішого Отця Венедикта XVI Блаженнішому Любомирові з приводу Львівського псевдособору 1946 року написаний 22 лютого 2006 р. Це є коротке звернення, складене із трьох параграфів. Перша частина відрізняє „вірних” і невірних „духовній спадщині Володимира і Ольги”, визначає присутніх у Соборі св. Юра на Псевдо-соборі, як „групу церковників [яка] присвоїла собі право представляти Церкву”. Лист дає визначення „єдності”, вказуючи, що „Греко-католицька Церква власним прикладом продовжувала свідчити, що Христова Церква є єдиною...” В другій частині зокрема йде мова про ГКЦ, яка рівнозначна „греко-католицькій ієрархії в Україні” і про „українську католицьку спільноту” як вияв „двох складових одної традиції – латинської і східної”. Далі подане обмежене значення християнського терпіння, коли сказано, що мучеництво „українських католиків” буде життєдавчим „для всієї католицької Церкви” – це „стимул для того, щоб поглибити свій тісний і переконливий зв’язок з наступником Петра”. В третій і заключній частині є загальна молитва про це, щоб ця річниця стала благанням до Духа Утішетиля про Христову Єдність.

 

Позитивно можна виокремити вислів: „група церковників [яка] присвоїла собі право представляти Церкву”, бо він вносить ясність про який вид Собору йде мова, що це ні в якому разі не міг бути Собор ГКЦ. Потреба молитися про Христову Єдність навіть роздумуючи над тими подіями Псевдо-собору є теж цікавою думкою. Це лист одного редактора і він написаний в одному дусі та говорить про 1) зближення, 2) Духа Святого і 3) про дар братньої любові.

З іншого боку, стосовно еклезіологічної та екуменічної точки зору, цей лист написаний в протилежному дусі Апостольського листа Івана-Павла ІІ, написаного 1995 р., з нагоди 400-річчя Берестейськох унії[2]. Наприклад в Посланні Єпископів читаємо: “Греко-Католицька Церква власним прикладом продовжувала свідчити, що Христова Церква є єдиною, святою, соборною і апостольською”, а в Апостольському листі[3]:

 

Ми не можемо забути переслідувань і мучеництва, що їх на своєму тілі […] зазнали як Католицькі, так і Православні Церкви. […] Йдеться про спадщину, що має особливе значення для Церков Європи, […] і про неї нам слід роздумувати у світлі Божого Слова. […] Справжня спільність, хоч і недосконала, що вже існує між католиками і правосланими у їхньому церковному житті, набуває своєї досконалості у всьому тому, що „ми вважаємо вершиною Божою, тобто мучеництво аж до смерті, – найправдивіша участь із Христом”, Який проливає Свою кров і в цій жертві зближує тих, „що колись були далекі між собою” (пор. Еф. 2, 13) (Ut Unum Sint, 84, 1).

 

Коли поставити греко-католицьке церковне буття в ширший контекст, то воно є неначе каменем спотикання для багатьох. Багато вважає, що спіткнулися чи можуть спіткнутися об цей камінь. Треба ще чітко запитати, хоч це питання може когось здивувати: перед ким „Греко-католицька Церква […] свідчить, що Христова Церква є єдиною...”? Перед Московською Церквою чи іншими Києвоцентричними православними Церквами? Відповідь, є ні! Таке твердження є правдивим для тих, які бачать єдність Церкви, як зв’язок з єдиним і виключним центром у Римі. Це явно не є тлом події Львівського Псевдо-собору, коли зіткнулися три поняття Київської Церкви, і Київська Церква в Римському сопричасті була вирвана з одного еклезіологічно принизливого відношення (Римського) і вставлена в друге (Московське).

Лист теж виходить із внесенням різниці між „вірними” і „невірними” дітьми св. Володимира тому, що за часів Володимира існувало сопричастя цілої Київської Церкви із Римським Престолом, а отже хто вірний тій традиції повинен і нині бути в юрисдикційнім відношенню до Римської Церкви. Інші є „невірними”. Дивно, що Римська Церква визначає для спадкоємців Володимирового Хрещення „ступені вірності” відмінні від тих які вказані в листі з нагоди 400-річчя Берестейськох унії, під заголовком „Христова Церква – єдина”[4]. А визначатися мають самі зацікавлені християни і місцеві Церкви, сповнені Духом Божим.

 

В листі зовсім ігнорується можливі позитивні аспекти 50 років існування УГКЦ в лоні Московського Патріархату. Лист взагалі не згадує Православних Церков як чинника осягнення Єдності Церкви на Київських Землях. Концепція Київської Церкви як роз’єднаної Церкви серед різних центрів християнства є відсутньою. Навпаки все представлено виключно з перспективи Римської Церкви і наголоси не є м’яко кажучи екуменічними, бо виглядає, що єдність з Петром затінює Єдність Мучеництва, яка є Єдністю з Христом. Немає святої шкали варторстей, які так добре описував папа Іван-Павло ІІ в листі з нагоди 400-річчя Берестейськох унії[5]:

 

Українська Греко-Католицька Церква [...] з покірною вдячністю прославлятиме Бога за свою героїчну вірність Петровому Намісникові і, просвітлена Святим Духом, зрозуміє, що саме ця вірність вимагає сьогодні від неї ревної праці для єдності всіх Церков. За цю вірність у минулому вона заплатила стражданням і мучеництвом, але все це є жертвою, принесеною Богові, щоб виблагати в нього бажану єдність (Пор. Orientalium Ecclesiarum, 24).

 

– Лист Патріарха Філарета до Глави УГКЦ 2 березня 2006 р. від імені Синоду УПЦ Київського Патріархату є відповіддю на неопублікований лист патріарха Любомира від Синоду єпископів УГКЦ із закликом до діалогу про Єдність із 14 лютого 2006 р. Лист складається із 6 параграфів. Основне позитивне твердження тут слідуюче: „розуміння морального закону Христового в нас єдине”. Щодо питання інституційної єдності, то тут є вказані два можливі підходи: 1. Нині дві частини однієї колись Церкви належать до інших сімей – Вселенського Православ’я і Римської Католицької Церкви. Так що „подолання перешкод залежить від повноти Православної Церкви і повноти Католицької Церкви”. Це однак не звільняє УГКЦ і УПЦ КП від зміцнення спільних літургічних та інших основ. 2. Друга пропозиція, це: „повернення до тієї єдності у вірі, яку мала Київська Митрополія Константинопольського Патріархату перед Берестейською Унією”. Йде мова про подолання розбіжностей внесених „на основі римської догматичної традиції” між Артикулами, на які потребуємо гарантії від Панів Римлян перше, ніж приступимо до єдности з Римською Церквою[6] і законоосновними листами папи Климента VIII „Великий і достойний найвищої похвали” з 1595 р.[7] і „Годиться Римському Архиєреєві” з 1596 р.[8] Щодо Львівського Псевдо-собору, то тут позиція така – це „насильство носіів богоборчого вчення”, яке „прикривалося іменем або інтересами Православної Церкви, [і яке] не може бути виправданим”. Тут не має мови про співвідповідальність Московського Патріархату. Навпаки протистявляється насильство із 1946 р. як виключно похідне „від Радянської Держави” і „насильство” наприкінці ХХ ст., „яке походило з самого християнського середовища”, тобто від УГКЦ: мається на увазі міжконфесійні конфлікти. Хоч з чемности не згадується, однак випромінюється воно з підтексту, що Берестейська унія є теж видом „насильницького інституційного поєднання”. Як в 1946 р., „так і в попередні історичні часи” такі підходи „виявили свою помилковість і нетривалість”, бо бракувало попереднього „досягнення справжньої єдності у вірі”.

В заключному параграфі вкладені кілька перлинок, таких як: „Ми твердо переконані, що насильство, особливо у вірі, є породженням зла” і „Без любові всі [...] подвиги [християнина] заради віри [...] є ніщо”.

 

Лист УПЦ КП головно вказує на позитиви і можливості співпраці на рівні Київських Церков. Лист розділяє питання „єдності віри [...] «Руси» православної та «Руси» греко-католицької”, із питаннями спільного свідчення Христа перед українським суспільством. Основа „єдності віри” є однак досяжною. Це „східна православна догматична і канонічна традиція”, яку ІІ Ватиканський Собор назвав скарбом Єдиної Церкви[9]. Спадщина св. Володимира представлена як „православна” в боротьбі із католицькою, що є частиною правди. Це виражено такими словами: „православна Київська Митрополія [...] відстояла свою єдність віри з Помісними Православними Церквами”. Це неадекватне розуміння Єдності, яке не може бути повним без сопричастя із Римською Церквою, предсідницею союзу любови між Церквами, що висловлене першими Вселенськими Соборами як „Пентархія”[10]. Рання Київська Церква жила в сопричасті із Римською Церквою і це теж є спадок Київського Патріархату, але це однак замовчується в листі. Слушне є розрізнення між римською і східною догматичними і канонічними традиціями, які є виразами богослов’я, тобто церковного буття різних Церков і як такі не можуть мати вселенську вагомість, а лише служити помісним Церквам. Якщо вони стають основами для Єдности, то неминуче це призведе до більшого чи меншого конфлікту, що в свою чергу заплямить благі наміри трудівників за Єдність – це і доля Флорентійського собору 1439 р. і Берестейської унії 1596 р. та інших подібних спроб єднатися на чужій богословській основі. Лист виражає одну ясну позицію під пером одного редактора. Негативним є, що УПЦ КП, на жаль, ще не дозріла до того, щоб заговорити про свою відповідальність у Львівському Псевдо-соборі на рівні поодиноких членів цієї Церкви, які може не брали безпосередньої участи в подіях, але заперечували саме існування ГКЦ і не захищали гнаних християн на власній території. Лист однак позитивний і заслуговує великої уваги.

 

– Слово Владики Ігоря [Возняка] з нагоди 60-ої річниці псевдособору опубліковане 2 березня 2006 р. „Слово” написане в 10-ох параграфах.

 

„Слово” починається розповіддю про героїчне протистояння мирян та духовних осіб ГКЦ „компартійному режимові у насадженні більшовицького православ’я”, на „фоні [якого] блякнуть лакейські [...] заяви [...] ініціативної групи у Соборі св. Юра”. Ці переслідування були передбачені митрополитом Андреєм, який готував свою Церкву до того. Митрополит Йосиф пророкував, що випробування „стануть запорукою пасхальної радости воскресіння Церкви”. Далі йде заклик до Московської патріархії визнати свою причетність до Львівського Псевдо-собору, а не перекидати відповідальність на галицьких прихильників Православ’я. Історія переслідувань Церков повинна однаково висвітлюватися як в Україні, так і в Росії, щоб такого роду акції вже не відбувалися в майбутньому. Радянська влада хотіла знищити УГКЦ, бо вона „органічно поєднувала католицизм і українство”. Тим ця влада спричинила „виникнення катакомбної Церкви”, представникам якої належиться вдячність. Подібно до Христа, „з уст переслідуваних українських ієрархів не прозвучали слова анафеми”. „Слово” закінчується прощенням від імені „дітей і нащадків мучеників [...тим які] перекочували в чужу огорожу, [...] колишнім мучетилям і нинішнім хулителям” для того, щоб „нарешті запанувала очікувана і благодатна Єдність Церкви і Народу” в Україні.

 

„Слово” має на меті показати історичну правду про Львівський Псевдо-собор і переслідування ГКЦ та просити РПЦ спільно висвітлити ці події в Україні і Росії, щоб в майбутньому вони не повторилися. Автор тут далекоглядний, бо потужні державні переслідування ГКЦ на користь РПЦ вже мали місце в попередніх століттях (1772, 1795, 1839, 1876), наприклад в Пратулині. Архиєпископ Ігор закликає до віднайдення правди щодо цих подій, яка може бути тільки одною, що й допоможе Церквам краще уподібнюватися до Христа і прямувати до омріяної Єдності. Лист висвітлює відважні думки у християнський спосіб.

 

– Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архієпископства до духовенства, монашества й мирян Української Греко-Католицької Церкви та до всіх людей доброї волі з приводу 60-ї річниці Львівського псевдо собору 1946 р. датований 7 березня 2006 р. Послання довжелезне і зложене із 27 параграфів, які виражені у вступі і трьох частинах і заключенні.

 

Починається текст епіграфом із оптимістичного тропаря Мученикам, який є скарбом одної нероздільної Церкви. Сам текст зразу зводить це загальне вселенське поняття до „дару мучеництва за «з’єднання всіх»”, окремо даного ГКЦ. Вказано, що ціль послання, це „богословська рефлексія” і „молитва”, що допоможе „зціленню історичних ран і спільного християнського свідчення у майбутньому”.

Далі починається частина І тексту поясненням, що „єдність з Римським Апостольським Престолом” це і є «з’єднання всіх», так що терпіння за „єдність з Римським Апостольським Престолом” є „найбільшим офірним даром [...] до скарбниці Вселенської Церкви”. Тут мова про зовнішню-юрисдикційну, а не внутрішню-таїнственну єдність. Вказується на це, що „підпілля” було тим чинником, яке розрізняло православних від греко-католиків. Тут абсолютизується „своє церковне” відмежовуючись від „іншого церковного” і в підтексті не одобрюється діло більшості греко-католиків, які пішли до храмів РПЦ. Ту Церкву чомусь названо «казенним православ’ям». Не вказано на негативи і позитиви такого примусового спілкування греко-католиків в лоні РПЦ. Наголошено, що саме розсіяння греко-католиків по світі, хоч болісно пережите при самій міграції, принесло позитиви. Частина І Послання заключається фразою, що не йдеться про висловлення „докорів за заподіяні шкоди”, але про „забезпечення християнського характеру нашого майбутнього”. Це напевно лише частково вдалося.

Частина ІІ починається з заяви, що Псевдо-собор організований державою є неканонічним, хоч в цьому допомогала „інструменталізована” Православна Церква, без уточнення яка саме. Далі автори документа вдаються до осуду, мовляв „православні брати і сестри [...] побоюються не так визнання самого факту, [...] як наслідків цього [...] для них самих”. В наступних рядках описується скільки РПЦ скористала „у кадровому і економічному відношеннях” від ГКЦ. В деяких місцях „унія” набирає вищого пріоритету ніж сама „єдність Церков”, наприклад, коли засуджується „східну політику Ватикану”. Згадується, що „багато священиків, вихованих у православних духовних закладах і навіть висвячених православними” повернулися до УГКЦ.

Дивлячись на себе, і на інших з’ясовується дійсне почуття УГКЦ, яке є слідуючим:

 

Трагічні наслідки заподіяного зла ще й досі отруюють атмосферу та унеможливлюють не лише поєднання, але й навіть елементарне співжиття і бодай якесь порозуміння. Бо, з одного боку, покривджена сторона, маючи всі підстави домагатися справедливості, легко піддається спокусі діяти не за християнським, а за сторозавітнім принципом: “око за око, зуб за зуб”. А, з другого боку, небажання визнати цей гріх не дозволяє тим, хто обтяжений ним, з’ясувати правду та очистити своє сумління.

 

Далі йде ціла частина, яка розрізняє „уніятизм” та „унію”, сміло засуджує “уніатизм”, як явище, признається до нього і відкидає свою причетність до нього. Процитую позитивне:

 

Наша Церква уже не раз заявляла – і сьогодні ми ще раз хочемо це підтвердити, що засуджуємо уніатизм як фальшивий метод досягнення церковної єдності, коли одна із Церков під виглядом об’єднання підпорядковує собі іншу, а тоді поступово зростає її коштом. Такого роду “уніатська” модель лише шкодить справжній єдності “святої, соборної й апостольської Церкви”, в якій ідеться не про підпорядкування чи поглинання, а про “зустріч у правді й любові”. Адже тільки ця форма єднання випливає із Христових заповідей та сягає коренями початків християнської історії. У такій моделі єдності, що має назву “сопричастя Церков-сестер”, ніхто не почувається покривдженим, бо притаманне їй сопричастя виявляє Христову Церкву як ікону Пресвятої Трійці, єдність якої існує розмаїттям сопричасних Осіб і виключає ті чи інші форми панування чи підлеглості, тобто уніатизму.

 

Визнання свого уніатства і деяких негативних наслідків Берестейської унії висловлене таким чином:

 

Звичайно, що як і кожне творіння людських рук і розуму, це поєднання не було досконалим. Через різні політичні впливи та відмінні підходи до розуміння церковної єдності, особисті амбіції та прикрі помилки, суперечки розгорілися навіть між тими, хто початково ініціював унійні старання, породивши гострий конфлікт у лоні Київської митрополії, а згодом і її поділ. Чимало зашкодила з’єднанню щораз більша переконаність латинської сторони у “єдиноправильності” її богословського вчення та “вищості” її обрядової традиції, що, у свою чергу, спричинилося до затрачення деяких питомих особливостей нашої Церкви та невластивих для неї запозичень.

 

Далі, однак, автори Послання заплутуються у логіці коли заявляють, що „Церква й після 400 років єдности з Римом таки не втратила своєї самобутності” і це „не має нічого спільного із накинутим їй ярликом «уніятизму»”. Про це свідчить, що трохи пізніше Єпископи знову заявляють, звертаючись до РПЦ і до себе:

 

Тому долати в своєму тілі синдром уніатизму й духовно зростати до згаданої “зустрічі у правді й любові” повинні усі Церкви. Ми ж вбачаємо своє завдання у тому, щоб насамперед у взаєминах із Римською Церквою розвинути сопричасну модель так, аби вона стала привабливою для інших і свідчила про чистоту намірів католицької сторони в пошуку єдності з Православними Церквами.

 

Частина ІІІ Послання говорить про „сумні роковини”, коли на початку тексту епіграф мовить. Автори, від імені УГКЦ, признаються, що „частина провини й відповідальності” [за] роз’єднання та взаємне поборення, що триває й донині […] лежить і на нас”. Основа для справжнього „поєднання в Христі” – це „натхненне Слово Творця”, це „«екуменізм ҐУЛАҐУ», [який] мав би стати духовною скарбницею, з якої повинні б черпати усі ми – не тільки етнічні українці, а й росіяни, поляки, євреї та кримські татари; віруючі та невіруючі.” А ще дуже сильним виразом і визнанням дійсного стану УГКЦ та інших є це речення: „Напевно, щось не все у нас гаразд із тим, як ми віримо, якщо так живемо й чинимо всупереч виразній Господній заповіді: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі» (Ів. 17, 21).” Спільні мученики ҐУЛАҐУ цьому допоможуть, вони є прикладом навіть у їхні оцінці історії і браку критики відносно мучителів (чого не робить це Послання). Вслід за цією логікою не „унія” є ціллю, а „поєднання в Христі” є спільною метою, передумовою якої єодолання людської гордині, до якої вдаються і деякі вірні УГКЦ: про „славне страждання”.

 

 

Так і наша Церква заплатила кров’ю своїх кращих синів і дочок за відкуплення чи не найбільшого гріха – людської гордині, який є головною причиною всякого роз’єднання. Цей гріх відчужує нас не лише одне від одного; значно страшніше, що він віддаляє нас від Відкупителя роду людського. Жодні проминальні політичні чи прагматичні рації, хоч якими важливими та корисними вони видаються сьогодні, не можуть оправдати цього засадничого роз’єднання. Отже, бути в єдності між собою беззастережно вимагає перебувати в єдності з Богом.

 

Закінчується Послання реалістичними християнськими виразами, що:

 

стан єдності з Богом не приписаний до нас і не дається навіки, а досягається праведним життям. [...] ”Не величайся, але бійся...” – нагадує нам апостол Павло. [...] поєднання з Господом не завжди мусить завершуватися мученицькою жертвою. Але щоб відшукати дорогу, яка провадить до Дому Отця, треба обов’язково зробити перший крок – визнати власні немочі та провини.

 

Коли продовжувати аналіз Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архієпископства, то ясно видно як в одній частині тексту є засудження уніатизму, а в другій є його захист. Це все міститься в тому самому документі і значить, що УГКЦ ще остаточно не дійшла до якоїсь логіки стосовно самої себе, стосовно своєї ідентичности.

Уніатизм – неправдивий, неканонічний, не-Божий спосіб змінити свою віру, що часто плутається із унійною Церквою. Сьогодні все більше богословів та й багато ієрархів засуджують спосіб, яким було уложено Берестейське порозуміння в 1596 році, що не несе в собі осуду Греко-католицької Церкви. Іншими словами, коли хтось добросовісно засуджує метод того, що сталося 1596 році, то він тим самим не засуджує саме Греко-католицтво. Багато вірних (пресвітерів, монахів, мирян) УГКЦ не розрізняє цих двох речей. А тим самим думає, що коли хтось засуджує уніатизм, то щось негаразд із ним, а можливо він й неправдивої віри. Ось в цьому й полягає вся проблема, що проявляється в Посланні. Уніатизм є засуджений покійним патріархом Мирославом-Іваном в його посланні “Про єдність святих Церков”[11], йдучи тим самим за прикладом двох інших Глав УГКЦ ХХ століття митрополитом Андреєм і патріархом Йосифом.

Друга явна непослідовність Послання – це різне трактування мучеництва. На початку акцентується на мучеництво до пересади, яке приписується собі, а саме УГКЦ. Справді, УГКЦ мала дуже багато мучеників протягом цього періоду, але і інші Церкви мали мучеників. Або всі мученики терпіли Христа ради, або марно трудилися. Про це і буде мова в частині ІІІ тексту, де пишеться про “екуменізм ГУЛАГу”. Вже папа Павло VI, а за ним Іван Павло ІІ писали про „екуменізм мучеників”.[12] Такий вислів означає, що разом терпіли за Христа, як православні, так і греко-католики, також багато інших.

Можна теж зауважити в тексті, що мучеництво за шляхетну ціль, але яка однак не представляє цілості (зокрема з Київської перпективи) представляється, як мучеництво „за з’єднання усіх”. До прикладу можна навести мученика Йосафата Кунцевича. Для греко-католиків він є святим, котрий помер „за єдність усіх Церков”. Коли ми говоримо, що він дійсно помер „за єдність Церков”, то потрібно щоби людина із іншої сторони потвердила це твердження. Коли про цю істину лише говорить греко-католик чи римо-католик, то це не є вистарчальним для визначення „за єдність усіх”. Таке твердження може бути для греко-католика розумінням істини, але насправді це не є істина сама по собі, це ніколи не зможе бути об’єднуючою силою „усіх Церков”. Подібна ситуація із 26-ма мучениками із часів підпілля і переслідування ГКЦ в Радянському Союзі, яких проголосив блаженними Іван-Павло ІІ, вони справді є мучениками, але вони, крім поодиноких, не є мучениками за „єдність усіх Церков” в екуменічному сенсі. Так, що у Посланні мучеництво представлено в досить ексклюзивістичний спосіб як терпіння за „єдність усіх Церков”. Як наслідок випливає запитання: чи терпіння православних чи протестантських християн було теж за „єдність”?, коли відповідь буде ствердною, тоді слід наголошувати на спільному свідченні і мучеництві Христа ради.

У Посланні теж зустрічаються два поняття „єдності”, на початку воно представлене, як єдність із Римським Апостольським Престолом, а при закінченні листа єдність буде представлена, як єдність із Ісусом Христом. Вважаю, що такі твердження уважніше підбирати. Петрове спадкоємство, яке має Папа Римський, існує для єдності Церков. Коли ми хочемо боротися за єдність, то маємо боротися за єдність із Христом. Така єдність можлива за посередництвом Папи Римського як того, що йде попереду і вказує дорогу до Христа. Тому, вважаю, що Папа Римський є помічником і провідником на шляху до єдності Церков. В листі ми можемо побачити, що Папа Римський представлений як ціль єдності Церков.

У тексті, на мою думку, міститься ще одна богословська проблема, яка полягає в захованій критиці відвідування храмів РПЦ членами УГКЦ, які не могли протиставитися РПЦ. Відповідно виникає запитання, що тоді із поняттям Київської Церкви і його українським компонентом Московського Патріархату про який писав Патріарх Любомир в своєму програмному посланні "Один Божий народ у краї на Київських горах" 2004 р. з нагоди започаткування повернення осідку митрополита до Києва[13]. Маю на увазі слова:

 

Для майбутнього Київської Церкви великою є роль Української Православної Церкви, що перебуває у єдності з Московським Патріархатом. Століттями перебуваючи у складі Московської Церкви як Київська митрополія, вона зробила дуже багато для піднесення і розвитку Московського патріархату. Водночас вона отримувала різні духовні й богословські імпульси, перебуваючи у ширшому церковному контексті. Для формування майбутнього статусу Київської Церкви важливо буде взяти з досвіду УПЦ (МП) все позитивне, в тому числі можливість будувати з Московською Церквою сестринські відносини.

 

 

А в іншому місці Патріарх Любомир пише: на зміну монопольним спробам вирішити проблему єдиної помісної Церкви в Україні на користь якоїсь однієї з конфесій має прийти об’єднання зусиль усієї християнської спільноти. Цивілізоване вирішення долі Київської Церкви може стати справжньою “лабораторією екуменізму” (Іван Павло ІІ), позбавленого ультимативності й сповненого духом співпраці та партнерства. Гармонійні, інклюзивні форми об’єднання Київської Церкви (наприклад, у формі єдиного Патріархату – наскрізній історичній візії українців ще з ХVІІ століття) завдяки унікальній сопричасній відкритості могли б стати шансом для центрів християнства зустрітися на його терені, щоб врешті-решт знайти нові екуменічні моделі порозуміння. У цьому випадку можливість такого порозуміння буде реалізуватися не всупереч життєво важливим потребам українських Церков, а в міру готовності Риму, Царгороду і Москви до сопричастя з Києвом і в міру готовності Києва до сопричастя з ними.

 

Підсумовуючи ці слова, можна сказати, що ми є одна Церква. Дане Послання на Великдень 2004 р. патріарха Любомира, є офіційним документом, в якому говориться, що треба перш за всетися між собою. Нехай греко-католики, говорячи народною мовою, приймають усе, що є добрим у московській традиції, а ті, що в московській традиції, нехай приймають усе, що є добре із греко-католицької традиції. об’єдна

В даному Посланні з приводу 60-ої річниці Псевдо-собору, між рядками осуджується тих, які відвідували діючі храми РПЦ. А тому людина, котра читатиме обидва документи, буде у замішанні, бо ці тексти містять тези, що суперечать одні іншим. Абсолютизація „свого церковного” і відмежування від „іншого церковного” взагалі неможливе, бо вони внутрішньо зв’язані. Якщо прийняти, що вони не зв’язані, то вони тоді взагалі не існують як „церковні”. Згадується, що „багато священиків, вихованих у православних духовних закладах і навіть висвячених православними”, повернулися до УГКЦ. Може, це вони є тихими героями Київської Церкви? Може „крайні” католики візантійського обряду і істинно православні – це екстреми, які не є будівничими силами однієї Київської Церкви? греко-католиків

Ще мене зацікавив один вислів, а саме: “казенне православ’я”. Як його можна оцінити? Згідно з словником української мови, том IV, виданим у Києві 1973 році, „казенне” тлумачиться таким чином: 1. належить казні, державній скарбниці; 2. є власністю держави і надається для тимчасового користування; 3. бюрократичне, формальне; 4. позбавлення оригінальності, яскравості, невиразний, шаблонний. Зважуючи на подані тлумачення, хочу зазначити, що такий вислів не може існувати у документі Церкви взагалі, а зокрема в тій, яка охарактеризовує себе Київською Церквою, навіть, якщо його колись ужив митрополит Андрей.

З огляду на велику різницю між двома офіційними документами УГКЦ розділеними 2 роками, за підписом одного і того ж Патріарха постає запитання, а саме: чи існує в УГКЦеркві богословська комісія та, чи вона подає єпископам свої зауваження стосовно екуменічного змісту Чи є критичний систематичний внутрішний погляд на всі офіційні документи УГКЦ зі всіх важливих перспектив? Цими словами я не ставлю під сумнів добру волю патріарха Любомира. Однак хочу наголосити, що спадок уніатизму ще дуже присутній в УГКЦ і проявляється у всьому. Тому слід над цим працювати та визнавати свої недоліки. Зважуючи, що я син цієї Церкви, отже своїми словамикритикую не лише авторів цього листа, а насамперед себе самого. Такі речі спонукають мене визнавати свої провини та надалі працювати для недопущення подібних помилок у майбутньому. Необхідно шукати спільних доріг з іншими Церквами. Інколи ці дороги досить крихкі, але їх слід шукати. На мою думку, краще зробити один крок спільно, аніж сто кроків порізно. офіційних документів Церкви?

Послання є авторством двох різнодумаючих авторів і напруження між двома еклезіологіями дуже помітно в тексті. Невідомо до якого серйозного читача звернене це Послання, бо воно дуже довге, трудне й неоднозначне. Яка дискусія з цього має виникнути? Даний документ не висловлюємети, яка була причиною його написання. Проблема полягає у тому, що Послання не побачило в без винятку людині свого ближнього, а тому не старалося говорити зрозумілою мовою для нього, як це було в Посланні "Один Божий народ у краї на Київських горах" 2004 р. чи навіть Слові патріарха Любомира до вірних Української Греко-Католицької Церкви з приводу відзначення 60-ї річниці Львівського псевдособору, датоване 7 березня 2006 р. Стверджуючи, що мова Послання не чітка, не проста і не завжди логічна, стверджую, що лист не цілком осягнув своєї мети – спілкування і породження здорової богословської дискусії. кожній

Щодо ідеї об’єднання усіх Київських Церков, то натепер вона також є нездійсненною, головно через те, що ми ще не дійшли спільної мови. Причиною такого стану є гордість кожного зокрема. Коренем усього вбачаю спокусу месіанства, яка полягає у ексклюзивізмі, а саме виняткової правдивості власної конфесії. Бо кожен стверджує, що лише у нього є правдива віра і більше ні в кого її немає. Також можна ствердити, що тут міститься ще одна спокуса, а саме одностороннє бачення історії. Кожен, зокрема, обстоює лише свою історію – це також вада мови.

 

– Слово Блаженнішого Любомира до вірних Української Греко-Католицької Церкви з приводу відзначення 60-ї річниці Львівського псевдособору, датоване 7 березня 2006 р.

 

Як на диво, крім “Послання Синоду Єпископів” датованого 7 березня, існує ще один лист, який датований тим самим числом під назвою “Слово Блаженнішого Любомира до вірних Греко-Католицької Церкви”. Обидва документи підписані главою УГКЦ блаженнішим патріархом Любомиром. „Слово” складається лише з 4-ьох параграфів, зрозуміле більшості людей та не містить жодного осуду.

 

Лист описує подію Псевдо-собору, доводить його неканонічність, оскільки він не був благословлений єпископами, і недобровільність, бо нарід легко покинув РПЦ при кінці 80-их років і повернувся до „неіснуючої” Церкви. Складено подяку тим, які терпіли за своє „релігійне переконання”. Вони зберегли Церкву через свою любов до Бога і до ближнього. Це найбільший урок з періоду переслідувань. Лист завершується закликом і нині всім „бути вірними Божій правді і жити як діти Бога”.

 

– Лист Президента України Віктора Ющенка до духовенства та вірних УГКЦ з приводу Львівського собору 1946 року датований 7 березня 2006 р.

 

Цей лист короткий (4 параграфи), ввічливий, християнський та екуменічний. Псевдо-собор, названий „собором”, є символом „трагічного і одночас героїчного періоду в історії УГКЦ”. Те, що після 50 років переслідувань Церква відродилася, свідчить, що „справжню віру не можна знищити”. Президент наводить як приклад „мудрості та духовості” митрополита Андрея (Шептицького) і закінчує свій лист закликом, щоб „орієнтирами для нас були любов до ближнього і єдність у добрі”.

 

 

– Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви [Московського Патріархату] до пастви й українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків в лоно Православної Церкви, датований 9 березня 2006 р.

 

Ось ключеві вислови цього Звернення, як вибрані Тарасом Рисейом із статті Кирила Трудолюбова на сайті „Богословський форум” [14]:

Сьогодні активізуються спроби очорнити діяння Львівського собору 1946 р.», але «не варто торкатися тих політичних обставин, за яких відбувалися згадувані нами процеси 60-річної давності», адже «зрозуміло, що радянська влада прагнула реалізувати свою політику в Галичині» і « для цього [...] використала давнє і дуже щире бажання більшості уніатів возз’єднатися з Православ’ям», за що «уніати на початку 90-х років минулого сторіччя відплатили чорною невдячністю [...], явивши своє справжнє лице»; «греко-католицьке духовенство в наших іконостасах ногами вибивало Царські врата, псувало антимінси, [...], розсипало і топтало ногами Святі Дари, [...]. Чи мають такі засоби “відновлення історичної справедливості” моральне виправдання – судити Господеві Богу.

 

Звернення складається із 15 параграфів. У вступі можна зауважити суттєвий нюанс, мовляв Звернення написане з нагоди повернення не Греко-католицьої Церкви, а „греко-католиків” в лоно Православної Церкви. Те, що довершили „духовенство і миряни українських католиків східного обряду (УГКЦ)” у Львові, є рівнозначним із актом „анулювання постанов уніонального Брестського собору 1596 року”. Легітимність Львівського Собору має визначатися не відносно самої події, але в контексті Брестського собору.

Звернення починається із історії про те, що у 988 році слов’яни приєдналися до лона Православної Церкви. Не вказано однак, що слов’яни приєдналися до Православної Церкви у Пентархії. У такому документі ці речі повинні бути зазначеними, особливо, коли йдеться про походження Церкви. Тому слід говорити, що йде мова про Православну Церкву в сопричасті як із Константинопільською, так із Римською Церквами.

Досить провокативною є фраза, що згодом “Православна Церква Русі володіла повнотою Істини і Благодаті. Господь, як і в апостольські часи, примножував через неї людей, що спасаються, а отже не було жодної екклезіологічної потреби в унії з будь-ким”. У цьому реченні йдеться не про унію, а про об’єднання. А тому хочеться поставити таке запитання: чи дійсно не існує еклезіологічної потреби об’єднання всіх Церков? Така потреба існувала в той і теперішній час. Можна сказати, що це речення свідчить про гордість та месіанство і не узгоджується із ніякою православною еклезіологією.

Хочеться зауважити, що Послання містить і слушну критику періоду напередодні 1596 р.: „Тогочасні католики в особі римських пап цілком зневажали Православну східну („схизматичну”) віру і розглядали Руську Церкву, й український християнський народ зокрема, як об’єкт місії, якого ще не торкнулося слово Благої вісті.”

Стосовно 1596 року говориться, що “православну віру було викорінено практично на усій території”. Таке твердження є неправильним, бо православно-католицька віра не нищилася, а латинщилася. Про це свідчить факт, що,тих адептів, в кого викорінили цю „віру”, – без перехрещень і без миропомазань, оформлено у Московський Патріархат 1946 року.

Далі подано картину переслідувань православних уніятами за допомогою польської „королівської влади”. Також у Зверненні говориться, що у 1596 році „усе майно Православної Церкви було привласнено” уніатами. Це питання згодом буде мати свій розвиток впродовж цілого тексту.

Цікавим є також таке речення: “Насадження Унії і її поступова латинізація вели до спольщення та придушення української культури”. Тоді слід запитати хто такі були Шашкевич, Вербицький, Головацький, Вагилевич і т.д. Очевидно, що були й такі поодинокі випадки, але того ніхто не заперечує. Не можна глобалізувати речі, які діються на регіональному рівні.

Ще однією річчю, яка є неясною для мене, це слідуюче представлення: “У 1939 р. українські землі після майже 600-літньої перерви возз’єднуються. Ніхто не може сказати, що прихід радянської влади приніс щастя і волю західним землям України. Проте хіба не є добром те, що Україна нарешті стала єдиним цілим?” Для мене є не зрозумілою така конструкція з богословської точки зору. Добрим може бути лише те, що прийшло від Господа Бога чи через людей Йому угодних, а що не від Нього, то не є добрим, бо добрим є лише Бог. Така теза, яка говорить, що були проблеми, але подивіться яким добрим був Радянський Союз, що об’єднав нас у одне ціле, не є прийнятною для Церкви.

Подаються цифри духовенства, яке воз’єдналося починаючи із загального числа 997. Тут не врахований передвоєнний стан, і тих що розбіглися і повтікали за кордон. Тут не згадано, що всі греко-католицькі єпископи були заарештовані і не благословляли того діла. Речення „не будемо навіть сперечатися про законність таких методів” дуже важливе, але чогось воно не має наслідків щодо оцінки самої події. Логіка така: методи незаконні, а подія законна, бо в Бресті 1596 р. діялися „беззаконні діяння”. Немає відповіді на наступні запитання: чому собор вже православних єпископів і ще формально греко-католицьких ієреїв без благословення на це греко-католицьких єпископів міг канонічно скасувати вже не свою „унію”? Чому Собор Єпископів під головуванням Київського митрополита нелегітимно ввійшов в „унію” з Римською Церквою, якщо він сам вирішив це добровільно?

 

В Зверненні є емоційні моменти, які однак більш правдиві, ніж сухі пасажі, немов взяті із старих підручників історії СРСР: Сьогодні активізуються спроби очорнити діяння Львівського собору 1946 р., який виставляють за акцію атеїстичного режиму по знищенню Греко-Католицької Церкви в Галичині за сприянням православних. Уніати змальовуються як невинні жертви, а православні — як посібники та знаряддя безбожної влади. Штучно створюється ситуація, в якій православні ставляться в положення тих, хто змушений виправдовуватися за злочини, яких не чинили. Хіба це не наруга над Матір’ю Церквою, багряниця якої рясно просякла кров’ю її чад — мільйонів мучеників і сповідників за Христа! Не Греко-Католицька Церква наповнювала концтабори Сибіру в криваві 20-ті, 30-ті, не її діти мільйонами пухли від голоду в 33-му. Не її «останнього попа» обіцяли показати у 80-му по телебаченню. То чи ж має вона сьогодні моральне право дорікати Церкві, яка в повоєнний час, прийнявши в своє лоно греко-католиків, врятувала їх від тотального фізичного винищення, зберегла, наскільки це було можливим, її храми і майно, зробила можливим її повноцінне церковне життя, виховала в своїх школах декілька поколінь духовенства.

 

Очевидно, що у школах виховували для себе. Щодо мучеництва правильно сказано. Щодо економічних справ виходить плутанина, бо один параграф вище твердить:

 

Слід мати на увазі, що Православній Церкві були передані в користування матеріальні цінності, які раніше були насильно відібрані в неї уніатами за військової підтримки Польської корони. Серед переданого були храми, побудовані православними ще до впровадження унії, і землі, що знаходилися у власності Православної Церкви до події 1596 р.

 

Тоді виникає запитання: коли і чиє майно було забране? Чиї храми зберегли православні?Свої чи греко-католицькі?

 

Лист закінчується компромісним закликом, в якому визнається примусовий, не свобідний характер Львівського Псевдо-собору і засуджується не Берестейське порозуміння з 1596 р., а „беззаконні діяння, що [там] мали місце”. Це відкриття істини, який потрібно вітати, висловлений такими словами:

 

Українська Православна Церква ніяким чином не виправдовує тих історичних обставин та засобів тоталітарної радянської минувшини, за яких проводився Львівський собор 1946 р., однак вона як і раніше анафематствує сьогодні, в Неділю Торжества Православ’я, беззаконні діяння, що мали місце в Бресті 1596 року та проголошує вічну пам’ять захисникам Православ’я і просить їхніх молитов перед Престолом Божим про утвердження Православ’я в нашій багатостраждальній Батьківщині.

 

Лист має двох редакторів, один прихильніший, другий менш прихильний до віднайдення історичної правди.

 

 

Насам кінець Пише до мене Тарас Рисей на сайті „Богословський форум”:

Однак, чи вартує розчаровуватись від цього – не знаю. Істина залишається істиною, незалежно від нашого дорозуміння. Прийде час, коли про неволю Київської Церкви заговорять по іншому, але, якщо цього не сталося сьогодні, то значить – ще немає відповідного розуміння. Отець Михайло «наївно думав, що кожний шукатиме позитиви спільного життя одної Київської Церкви у неволі», однак бачимо такий собі обмін жалями. І, якщо православні та греко-католики (згідно вищенаведених витягів) формально суд за минулі кривди віддають Богові, то Римський Архієрей дозволяє собі навіть виносити вирок – для нас, звичайно: тоді вчинили «важкий злочин проти церковної єдності», а тепер потрібно, роблячи висновки, «поглибити свій тісний і переконливий зв’язок з наступником апостола Петра». Тут, отче Михайле, справді, києвоцентризмом і не пахне, так як нікому, крім нас, ідея об’єднаної Київської Церкви у сопричасті з усіма не є такою наболілою. Багато сказано гучних слів про поєднання, однак суттєвих змін очікувати ще ранувато через прогалину в істинно християнській ментальності. Цю порожнечу латати прийдеться не один рік, але латати прийдеться тим, хто свідомий своєї відповідальності у величній справі звершення Христових заповітів.[15]

 

Для „латання порожнечі” на шляху до Єдності закладеної у фундамент Церкви Господом нашим Ісусом Христом у аналізованих листах можна виокремити такі спільні чинники:

 

Господу Богу – судити! Церквам – любити. Деякі дії 1596, 1946, 1991 років є несправедливими з християнської перспективи. Мучеництво є скарбом цілої Церкви. В 1946 р. до РПЦ приєдналися і були приєднані насильно греко-католики, не Греко-католицька Церква. Божий промисел діє у суспільстві через Йому відомі шляхи. Хрещення Русі відбулося в Пентархії, коли „всі були одно”. Ідея Церкви святого Володимира, що в І-ому Тисячолітті була в сопричасті з Петром, є нашою спільною метою. Без благословення правлячого архієрея немає церковної дії. В майбутньому ніяка Церква більше не прийме „пропозицій” зі сторони державних чи політичних або суспільних кіл вдатися до переслідування „другої” Церкви. Насильницькі одноразові чи постепенні дії будуть засуджуватися і не використовуватимуться для „власного” росту... Наша мета, це єдність всіх християн, а не регіональні унії. Насильство, особливо у вірі, є породженнням зла. Без любови подвиги заради віри та великі духовні дари є ніщо.

 

  1. Можливо існують ще інші мені невідомі.
  2. Апостольський лист римського архиєрея Івана Павла ІІ з нагоди 400-річчя Берестейської унії (18.ХІ.1995 р.) // Знаки часу: До проблеми порозуміння між Церквами / Упор. З. Антонюк, М. Маринович, Київ 1999, с. 165-172.
  3. Так само, с. 169.
  4. Так само, с. 170.
  5. Так само, с. 171.
  6. Основні Документи Берестейської унії, Львів 1996, с. 54-61.
  7. Так само, с. 65-76.
  8. Так само, с. 77-80.
  9. Пор. Про Східні Церкви 5 // Документи Другого Ватиканського Собору, Львів 1996, с. 174.
  10. Пор. М. Димид, Канонічні наслідки відмови Римського Архиєрея від титулу «Патріарх Заходу» // Інститут Церковного Права [https://icl.org.ua/?ask=articles&p=2] (Сайт відвідано 18. 05. 06).
  11. Пастирське Звернення Блаженнішого Мирослава Івана Кардинала Любачівського Про Єдність Святих Церков, Львів 1994 = Знаки часу: До проблеми порозуміння між Церквами / Упор. З. Антонюк, М. Маринович, Київ 1999, с. 146-164.
  12. Lettre Apstolique Tertio Millennio adveniente du pape Jean-Paul II sur la pr?paration dugrand jubil? de l’an 2000, 37 // Le Saint-Si?ge [http://www.vatican.va/holy_father/john_paul_ii/apost_letters/documents/hf_jp-ii_apl_10111994_tertio-millennio-adveniente_fr.html] (Сайт відвідано 15.06.06).
  13. Українська Греко-Католицька Церква [http://www.ugcc.org.ua/ukr/library/sermon/sobor/] (Сайт відвідано 15.05.06).
  14. К. Трудолюбо. 1946 - 2006: Историческая память и «этика готтентотов» // Православные кафолики [http://www.byzcath.ru/library/books/276/] (Сайт відвідано 15.05.06). Сторінка на сайті “Богословський форум”
 
Назад
Інститут церковного права © 2005-2006 icl.org.ua
© ІCL, 2005-2006. Контакт: