Інститут Церковного Права

Головна Статті та Публікації Чи потрібний для УГКЦ процес беатифікації?
18.10.2007
ІЦП
Головна
Новини
Статті та Публікації
Видання Інституту
Проекти Інституту
Про ІЦП
Конгрес Богословів УГКЦ
УБНТ
Законодавство
Собори
Синод
Збірки законів
Послання і листи
Літургійне Право
Окружні послання Римських Архиєреїв
Розділи сайту
Бібліотека
Питання каноністові
Світова Періодика
WEB-ресурси
Архів
Документи
Пошук
Електронний каталог ІЦП
Дипломні роботи
Судочинство
Авторизація





Забули пароль?
Ще не зареєстровані? Реєстрація
 
 
Дорогі колеги!!!
Інститут Церковного Права ім. свщмч. Андрія Іщака

Запрошує на семінар каноністів

Тема: Організація душпастирства згідно рішень синодів Києво-Галицької Митрополії в роках 1596-1991.

Доповідач: о. д-р Роман Шафран

Четвер, 25 жовтня 2007 р. о 15 год. музей Йосифа Сліпого

 
 


Чи потрібний для УГКЦ процес беатифікації?
Написав доповідь М. Петровича на засіданні УБНТ 11 квітня 2006   
15.05.2006

Питання яке поставлене у титулі не ставить під сумнів потребу прославлення святих в УГКЦ як таке, ані процесу перевірювання кандидата перед його прославленням; так само воно не пропонує обговорення доцільности зобов’язання УГКЦ до римського процесу прославлення (що дійсно заслуговує на серйозне обговорення); запропонувана тема ставить під сумнів доцільність для УГКЦ одного з етапів цього римського процесу, тобто беатифікацію.

Аргументами для такого сумніву є те, що у приміненні до УГКЦ (й інших Східних Церков), беатифікація:

а) цілком не сповнює своє оригінальне призначення, яке воно має у РКЦ;

б) порушує основні еклезіологічні засади УГКЦ як помысної, самоуправної східної Церкви.

Запропонувані аргументи відносяться головним чином до УГКЦ і по-більшості стосуються усіх Східніх Католицьких Церков, але вписуються у контекст подібних питань про доцільність беатифікації, які провадяться також внутрі самої Римо-Католицької Церкви, головно у наслідок надзвичайно численних беатифікацій та канонізацій за папи Івана Павла ІІ.

 

1. Поняття беатифікації і його виникнення

Поняття беатифікації

У нинішньому розумінні в Римо-Католицькій Церкві «беатифікація» означає передостанній етап процесу прославлення святих, який слідує за всіма процесами дослідження й перевірення життя й діяльности кандидата, і який у свою чергу випереджує остаточний етап, яким є канонізація, що є торжественним проголошенням церковною владою (папою), що дану особу треба уважати прославленою самим Господом (через її життя й посмертні знаки-чудеса), а тому їй належиться з боку Церкви відповідне літургійне почитання.

Ключові аспекти беатифікації і її відрізнення від канонізації можна бачити у формулах, які вжаваються при проголошенні беатифікації та канонізації. Формула канонізації: «На честь Святої й неподільної Трійці... владою Господа нашого Ісуса Христа, блаженних апостолів Петра й Павла... ми проголошуємо й визначаємо (decernimus ac definimus), що Блаженний (ім’я) є Святий, і записуємо його до Каталогу святих (Sanctorum catalogo), приписуючи, щоб у всій Церкві (in universa Ecclesia) його вшановано побожним почитанням.»

Формула беатифікації: «... дозволяємо (facultatem facimus), щоб преподобний (Venerabilis) Слуга Божий (ім’я) титулувався віднині іменем «Блаженний» (Beatus) і щоб його свято могло святкуватись (celebrari possit) щороку у місцях і способах передбаченими законом.»[1]

З цих формул видно, що канонізація — це остаточне визначення чи проголошення факту святости (тобто, що особа удостоїлась вже стояти пепед обличчям Божим), яке приписує повне богослужбове почитання; беатифікація — це дозвіл на обмежене чи частинне богослужбове почитання в обмежених обставинах. Варта зазначити, що обі формули носять печать того, що оригінально вони стосувались тільки Римської Церкви: «записування до каталогу святих» є метафорою, бо такий каталог не існує, а записуються ці святі тільки до Martyrologium Romanum; так само припис про богослужбове почитання «у всій Церкві» в дійсності означає у всій Римській Церкві, бо фактично цей припис діяв тільки у Римській Церкві.

Щодо «припису» почитання, тут також настала суттєва зміна: якщо до недавна канонізація також означала автоматичне включення у літургійний календар (місяцеслов) РКЦ, після реформи календаря 1969 року й надзвичайно велике число канонізацій за папи Івана Павла ІІ, далеко не всі канонізовані зараз знаходять місце у конкретних дієцезальних літургійних календарях.

Рання практика

Рання практика прославлення святих, тобто в першому тисячолітті, була досить подібною як у східніх так і у західних Церквах. Ця практика полягала в тому, що коли в якійсь церковній спільноті виникло переконання (чи підозріння), що Бог хоче прославити якогось свого покійного угодника (звичайно через чудеса, які творились при гробі того угодника), єпископ, після перевірення цих фактів, рішав упроваджувати у літургійний порядок своєї пастви (єпархії) щорічне відзначення пам’яті того угодника, як святого. Згодом таке рішення супроводжувалось такими стандартними виявами прославлення, як перепоховання його мощей до храму або побудова храму на його гробі, писання й публічного виставлення і почитання ікони новопросавленого, писання особливої гимнографії для літургійної служби, чим і відмінювалось співання заупокійних служб для нього, і написання його агіографічної біографії, тобто його житія.

Звичайно, єпископське рішення про таке прославлення мало силу для його єпархії, хоч коли інші єпархії бажали упроваджувати таке почитання, процес був простіший — просто вписували нового святого до свого місяцеслова. Коли ж про прославлення рішав митрополит чи патріярх (що звичайно відбувалось при участі більшого числа єпископів, напр., з нагоди синодів), таке рішення мало вплив на всю сферу впливу того митрополита чи патріярха.

З другого боку, ігумен чи архимандрит впливового монастиря міг рішити про прославлення когось з покійних монахів монастиря, яке звершувалось внутрі даного монастиря.

 

Приклади, з практики Київсько митрополії, можуть бути митрополича канонізація св. Теодосія Печерського і єпископські канонізації у Новгороді та Суздалі й інших єпархіях.

Реформа Урбана VIII

Сучасне розуміння й практика беатифікації була кодифікована у канонізаційній реформі папи Урбана VIIІ (1623-1644). Ця реформа завершила централізаційні змагання Риму, які тривали принаймні 400 років. Основні характеристики реформи:

а) новими святими можуть уважатися тільки ті що пройшли римський процес перевірки й були проголошені святими римським архиєреєм. У свою чергу такі канонізовані обов’язково визнавались «всією Церквою», тобто у всіх дієцезіях РКЦ обов’язково вписувались до богослужбових місяцесловів.

б) тому що часто продовжувався процес перевірки, установлено (вже від 14-го століття) проміжний ступінь прославлення, під назвою беатифікації, який дозволяв на обмежене почитання праведника. Обмеження було територіяльне (дієцезія його походження, діяльности чи поховання), богослужбове (ряд богослужбових приписів, які недвозначно показували відмінність цього пошанування від звичайного богослужбового пошанування святих), іконографічне (заборона вживання авреолі у зображеннях — тільки сяйво чи «лучі» довкола голови), і агіографічне (заборона вживання титулу «sanctus», тобто «святий», яке замінювалось титулом «beatus», який у польській мові перекладався «blagoslowiony», а по церковнослов’янськи — «блаженный»).

в) усі прославлення, які були звершені поза Римом (тобто єпископами) впротязі сто років перед датою Урбанового проголошення (1623) були відкликані й мусіли перейти папський процес. Старші культи могли лишитись, але на правах давнішої «єпископської канонізації», тобто лишалися місцевого значення.

Титул «beatus», який був установлений папою для беатифікованих досить відносний — у РКЦ до того часу цей титул не тільки вживавсь як синонім «sanctus» (святого), але й лишилось надалі, як звичний титул багатьох святих (beati apostoli, beata Virgo Maria etc.) і навіть Пресвятої Трійці (Beata Trinitas).

2. Відношення Київської Церкви у минулому до римської канонізаційної практики

а) традиційне поняття прославлення святих перед Берестейською унією таке, як і на Заходи перед папською централізацією

Як видно з ранішнаведених прикладів про митрополичі, єпископські й монастирські прославлення на Русі, у Київській Церкві до часу Берестейської унії існувало те саме поняття про прославлення святих як і в інших східних Церквах, і яке давніше було на Заході, тобто прославлення могло бути локального або загального обсягу, але не існувало поняття «незавершеного» прославлення.

Що поняття беатифікації, як незавершене прославлення, було для Київсьскої Церкви чуже видно з того, що справа дійшла до неочікуваного конфлікту довкола процесу прославлення св. Йосафата, яке співпало в часі з остаточною кодифікацією канонізаційних реформ УрбанаVIII. Маючи на руках мученика, на гробі якого діялись десятки чудес, Унійна Церква після довгих старань отримала від Риму тільки беатифікованого, тобто не-до-кінця-визнаного святого.

 

Це створило дуже незручну ситуацію, оскільки цього не могли не зауважити православні, які дорікали унійним, що навіть Рим до кінця не визнавав їхнього мученика. Єпископ Яків Суша й Київська Унійна єрархія у 1660-их і 1670-их роках зорганізували масштабну акцію , в якій пішли до Риму майже 80 петицій від руських і польських церковних та світських авторитетів всіх рівнів, включаючи королівську родину, на які не отримали зрозумілу для них відповідь крім того, що кошти проведення торжества канонізації дуже великі. Унійна Церква остаточно знеохотилась і закинула справу, а через 200 років не вона, а польська єрархія знову підняла питання канонізації Йосафата, що й скоро довершилось.

Це непорозуміння, ймовірно, лишило не тільки трауму, але й почуття другорядности глибоко у свідомості УГКЦ, і щойно у митрополита Андрея зустрічаємо нові старання про відкриття у Римі нових канонізаційних процесів для праведників УГКЦ.

б) Не-зобов’язання Київської Унійної Церкви Римському процесові прославлення

 

Якщо Київська Унійна Церква неочікувано (чи невторопно) опинилась під зобов’язанням до римського канонізаційного процесу, в одному аспекті вона завжди зберегла незалежність: коли всі латинські дієцезії були (в теорії) зобов’язані додавати нових канонізованих папою до своїх місяцесловів, і це уважалось актом визнання папської влади, Унійна Церква від самих початків і до нинішнього часу не підчинялась цьому правилові, заявляючи хоч так окремішність своєї ситуації. Зі свого боку, Рим також не настоював на таке богослужбове примінення канонізацій, але розумілось, що унійні були зобов’язані визнавати факт канонізації.

3. Значення беатифікації у нинішній приктиці РКЦ У нинішній практиці РКЦ беатифікація має як літургійні так і канонічні (тобто канонізаційні) ефекти.

а) літургійний аспект : відношення між беатифікованими та канонізованими у літургійній практиці

Щоб зрозуміти літургійні наслідки беатифікації треба розглянути місце беатифікованих у літургійному календарі, і приписи щодо їхнього літургійного поминання.

У 1969 була проведена реформа богослужбового калердаря РКЦ згідно з вказівками ІІ Ватиканського Собору. Реформа була спонукана тим, що, на думку літургістів, велика кількість свят святих, часто тільки локального (напр., італійського) значення, приховувала центральність святкування господьського і Пасхального значення церковного року. Тому одна з головних цілей реформи (крім відсіювання кілька історично неоправданих поминань) була в тому, щоб значно обмежити число свят для святих. Це осягнуто поділом календаря РКЦ на два рівні:

1) Загальний римський календар (Kalendarium generale romanum), у якому записані господьські й богородичні свята і обмежене число свята святих, обов’язкові для святкування у цілій РКЦ (документи часто вживають термін «універсальна Церква»).

2) Партикулярний календар (Kalendarium particulare), який конкретно є зобов’язуючим у якійсь країні, регіоні, дієцезії (або частині дієцезії) чи й чернечому згромадженні, і в якому, у додатку до свят у Загальному календарі, додані свята, пов’язані з цими місцевими Церквами. У днях, для яких не приписане якесь поминання (а таких є майже половина року), місцева спільнота може провізорично вибрати з 20-30 додаткових поминань, які записані у Martyrologium Romanum.

У Загальному календарі немає (і по суті справи не можуть бути) беатифіковані, а вони можуть бути включені до партикулярного календаря тільки тих околиць, що виразно згадані у декреті беатифікації. Щоб додати беатифікованого до інших Партикулярних календарів, єпископ або чернечий настоятель мусить отримати окремий дозвіл від Риму. Число таких можливих додавань беатифікованих осіб до Партикулярного календаря є доволі обмежене.

Інші норми літургійного поминання беатифікованих осіб

Приписи богослужбового поминання беатифікованих є помітно відмінні від приписів почитаня звичайних (тобто канонізованих) святих. Навіть коли воно включене до партикулярного календаря, свято беатифікованого лишається на найнижчому рівні («memoria», пор. наші «безполієлейні» святі), і то факультативного характеру. Обов’язковим може бути таке поминання тількі у храмі його поховання, або у храмі під його патронатом. Святом середнього рівня (пор., наш «полієлейний») може бути тільки для чернечого згромадження, якого беатифікована особа є засновником чи засновницею.

Мощі чи зображення беатифікованих осіб можна виставляти для публічного почитання тільки на тій території, де дозволений їхній культ. Блаженні можуть бути вибрані покровителями якогось місця чи товариства тільки з окремого дозволу Риму.

Як і раніше, їхні зображення можна прикрашувати «промінням» довкола голови, а не авреолами, і у всіх випадках (як в літургійних так і в агіографічних текстах) вони номінуються «beati» (блаженні), а не «sancti» (святі).

Очевидно, всі ці обмеження скеровані до того, щоб підкреслити не якусь непевність про їх святість, чи нижчий рівень їхньої святости, а «локальний» замість «загальний» характер їх церковного значення.

б) канонізаційний аспект : відношення між беатифікованими та канонізованими у канонізаційній практиці

Теорія

В теорії нині зберігаються дійсними класичні відмінності між беатифікаацією й канонізацією: беатифікація, це прославлення з характером незавершености й локальности, що дозволяє на обмежене почитання, а щойно канонізація є прославлення завершене й загальне, що приписує повне почитання.

Нині всі канонізовані святі переходять через етап беатифікації, а не всі беатифіковані доходять до канонізування. Після канонізаційної реформи 1983 року, для переходу від беатифікованого до канонізованого статусу потрібно всього одне чудо, яке сталось після беатифікації, і переконання (у римських властей), що святість кандидата має, або заслуговує, щоб мати, загальноцерковне значення. У випадку беатифікації матері Терези Калкутської 2003 року (яка пройшла з надзвичайною торжественністю), багато чудес якої були реєстровані, і всецерковне значення було загальновизнане, римська Конгрегація для справ святих запропонувала папі канонізувати без беатифікації, тобто вернутись до давнішої практики з-перед кількох століть, однак папа не уважав це доцільним.

 

Практика

У практиці, задля великого числа беатифікацій (1338) та канонізацій (484) за папи Івана Павла ІІ, де факто більшість беатифікованих цим папою таки й лишаться беатифікованими тобто місцевого значення. А навіть серед канонізованих, дуже мале число дійсно уходить у Загальний римський календар, інакше він знову стратить ту богословську пропорційність, яку осягнено реформою після ІІ Ватиканського Собору. Одинокий документ, де поміщуватимуться як беатифіковані так і канонізовані (з чітким розрізненням) — це Martyrologium Romanum.

Така ситуація фактично примушує самих римських богословів і каноністів радикально передумати основні визначення й розрізнення між беатифікацією й канонізацією. а) Тому що без сумніву більшість беатифікованих таки лишаться такими, тобто місцевого значення, щораз менше богослови бачать потребу наголошувати на «незавершений» характер беатифікації. б) Так само, щораз тяжче буде настоювати, що беатифікація носить меншу міру «доктринальної певности» про проголошену святість, ніж канонізація. в) Вкінці, щораз менше має сенс визначати почитання беатифікованих, як «дозволене» (мовби тимчасове й поблажливе), у протилежності до «приписаного» почитання канонізованих, бо навіть рідко хто з канонізованих буде доданий до Загального римського календаря (іншими словами, почитання беатифікованих є фактично більш, ніж дозволена, а почитання канонізованих менш, ніж просто приписана).

4. Літургійний та канонічний статус прославлених новомучеників УГКЦ

а) Літургійний статус

На відміну від практики РКЦ, для літургійного почитання нових мучеників в УГКЦ не передбачені й не приписані жодні літургійні обмеження. Їхнє богослужбове пошануваннях передбачене у всіх єпархіях УГКЦ (в Україні й поза її межами), і усі інші питання пов’язані з їх богослужбовим почитанням (упровадження спеціяльно написаних служб, вирішення питання статусу їхнього свята, тобто піднесення до полієлейного чи бдінного, рішення про надавання поодииноким з новопрославленої групи окрему дату почитання, і т. п.) — на відміну від ситуації в РКЦ, є у компетенції єрархії УГКЦ без потреби звертання до Риму.

Повищезгадані літургійні характеристики почитання новомучеників в УГКЦ є доволі однозгідно визнані, і ніхто не оспорює їх. Буває, однак, різниця поглядів щодо двох приписів, серед тих, що згадані у декретах Урбана VIII, як специфічні вияви пошани приписані для беатифікованих, щоб відрізнити їх від канонізованих. Ідеться про тип авреолі довкола голови беатифікованого і про титул «beatus/блаженний».

Декрети Урбана VIII первісно згадували, що в іконографії беатифікованих не слід уживати авреолу, подібну до авреолі святих, а лише «проміння світла» (radii lucis), які випромінюють від голови беатифікованого. Cучасні коментаторі згадують, що такі й інші обрядова приписи декретів не слід було брати надто дослівно, оскільки вони не враховували особливостей інших церковних культур.[2] Це добре розуміли більшість наших іконографів, які не відрізнювали окремою авреолою ні св. Йосафата (у іконографії ще перед його канонізацією)[3], ні новомучеників у сучасних іконах. Зрештую, авреолі в нашій іконографії бувають такі різні, що штучно би було визначати, які є типічні для святих, а які ні.

б) Титул «блаженний»?

Більша непевність, навіть серед духовенства УГКЦ, буває з титулом «блаженний», який уживається як еквівалент титулу beatus. До 2001 року в УГКЦ був тільки один беатифікований (Йосафат, від беатифікації в 1643 до канонізації в 1867), і дійсно найчастіше титулувалося його «блаженний», чи то в літургійних текстах, чи у біографіях і проповідях (велика частина яких була по-польськи). Однак, і тут булкаи винятки. У листі до папи 1675 р. римський прокуратор канонізації Йосафата Йосиф Де Камілліс свідчить, що руський народ загалом Йосафата титулував «святий» задля численних чудес, які творяться його молитвами. У Почаївських виданнях Мінеї (1761) й Трефологіону (1777) назва служби (16 вересня) звучить: «Святого священномученика Йосафата...».

Вживання титуту «святий» знаходимо й у римських документах. У згаданому листі Де Камілліс автор пригадує, що папи Олександр VII (1665) і Климент IX (1667), у листах надавання індульгенцій на свято Йосафата, титулували його «sanctus». У новіших часах, у місяцеслові Римських видань Recensio Ruthena [4] були додані три поминання недавно беатифікованих східних католиків (1927) подані як «святий мученик Косма, пресвітерв вірменський» (5 червня), «святі брати, мученики Франціск, Мутій і Рафаїл» (10 липня), «святий мученик Гебре Михаїл, пресвітер Етіопський» (28 серпня) — короткий синаксар останнього вживає також вираз «Блаженний гебре Михаїл...».

У протоколах засідань комісії Recensio Ruthena для праці над Служебником (с. 309) записана дискусія над цим питанням, в якій о. Кирило Королевський переконував колег, що навіть якщо це особи беатифіковані, не було б відповідно надавати їм титул «блаженний» як відповідник beatus, бо «блаженний» «у літургійній слов’янській мові означає «покійний», а тому треба нам погодитись на традиційну форму святый священномученикъ[5]

Подібно Placide de Meester пізніше у Римі потвердить, що «...у Східніх Церквах прославлені особи можуть титулуватися Преподобний (Venerabile), Блаженний, і навіть Слуга Божий, додаючи одночасно титул «Святий», або й ні.»[6]

Найновішим потвердженням того, що Рим хоч частинно розуміє, що Східні Церкви можуть і потребують мати власний порядок у цьому питанні є те, що недавнє видання Martyrologium Romanum (Ватикан 2001) записує Теодосія Печерського (3 травня) як «беатифікованого» (тобто з типічною зірочкою), але титулує його «sanctus».

Цю відмову, у літургійних книгах виданих Римом, від окремого титулу для беатифікованих в Східній традиції, можна уважати виразною вказівкою, навіть перед ІІ Ватиканським Собором й «Інструкцією» 1996 року, як треба зберігати специфіку своєї традиції, навіть коли здається, що деякі римські приписи вимагають їх переіначити.

 

в) канонічний статус

Тому, що почитання новомучеників уже встановлено для всієї помісної УГКЦ, і всі літургійні рішення є у компетенції тієї ж Церкви (у виразному контрасті від практики у РКЦ), для УГКЦ немає різниці, чи ці новомученики лишуться беатифікованими чи вони будуть колись канонізованими. Результат канонізації буде тільки у РКЦ, наприклад у тому, що канонізований святий буде записаний до Martyrologium Romanum (хоч не конче до Загального Римського календаря), і інші дієцезії РКЦ зможуть, при бажанні, упровадити їх до своїх Партикулярних календарів з легшою процедурою, ніж упровадження беатифікованих.

Очевидно, можна уважати, що буде престижно для УГКЦ, якщо канонізацією Рим признає цих новомучеників (або декого з них) «загальноцерковного» значення (що і дійсноті означає «для загалу РКЦ»), але ця зміна буде тільки для РКЦ, а не для УГКЦ.

 

г) дійсний статус прославлених новомучеників в УГКЦ дорівнює статусові канонізованих святих в РКЦ

З усього, що сказано про літургійний та канонічний статус новопрославлених мучеників в УГКЦ, видно, що ці святі мають для УГКЦ той сам літургійний та канонічний статус, що канонізовані святі мають у РКЦ, а саме, а) літургійне почитання упроваджене без жодних формальних обрядових обмежень б) у всіх єпархіях помісної Церкви, в) у формі, що внутрі цієї Церкви не може мати більш остаточної форми проголошення: жоден аспект їх літургійного й канонічного стакусу (в УГКЦ) не носить характеру «незавершености».

 

Цей факт стає очевидним тільки при умові розглядання УГКЦ як помісну, своєправну Церкву. Навпаки, фактичний стан прославлення новомучеників можна назвати беатифікацією, у стислій відмінності від канонізації. тільки при запереченні помісности УГКЦ.

 

5. Агіологічні та еклезіологічні рації відмови УГКЦ від поняття беатифікації

Крім цих літургійних і канонічних доказів, що новомученики фактично для УГКЦ мають статус канонізованих, а не беатифікованих (за стандартами РКЦ), і тому немає підстави настоювати на їхній статус беатифікованих (включно з уживанням титулу «блаженні»), існують агіологічні й еклезіологічні рації, які ще виразніше вимагають УКГЦеркві відмовитись від цього статусу (навіть, якщо буде далі провадити подальші процеси прославлення згідно з римськими нормами).

а) Агіологічна рація

У нинішньому римському канонізаційному процесі перехід від статусу беатифікації до канонізації зумовлене: 1) одним чудом, і 2) установленням фактичного або бажаного[7] «загальноцерковного значення». Навіть якщо один чи другий з цих новомучеників були б канонізовані, решта (більшість) без сумніву лишаться в статусі беатифікованих. Це означає, що більшість теперішніх новомучеників (а отже й більшість всіх інших праведників і мучеників, які, дасть Бог, будуть прославлені в УГКЦ), залишаться назавжди такими, що «процес їх прославлення якось ще не довершений», тобто, що їм бракує ще останнього кроку до повного прославлення, чим є канонізація. Таким чином, за римськими привилами, УГКЦ приречена поповнювати свій календар тільки рідними «блаженними», а не «святими», яких культ є «дозволений», а не «приписаний», і яких прославлення є не цілком завершене. Можна легко уявити, що, чи то в очах вірних УГКЦ, чи українських православних Церков, ці святі сприйматимуться, як «не цілком повні» і тому «не цілком певні» святі.

б) Еклезіолологічна рація

Навіть коли би відбулася певна зміна у визначенні статусу беатифікованих, щоб позбутися їхнього статусу «незавершености» (що й достить правдоподібно скоро станеться), без сумніву лишиться друга їх характеристика, тобто їх «локальність»: іншими словами, вони «блаженні» (беатифіковані), а не «святі» (канонізовані) тому, що мають локальне, а не загальноцерковне значення.

Якщо у РКЦ такий статус для локальних святих, святих локальної Церкви, як частини більщої РКЦ, спринимається як цілком нормальний, коли цей титул вживається для святих, які почитаються цілою самоуправною Східною Католицькою Церквою, як наприклад, українською, то виринає питання — локальних супроти кого чи чого? Супроти Вселенської Церкви, тобто всіх помісних Церков? Але тоді святі, які почитаються у цілій РКЦ (а не деінде, напр., у Східних католицьких Церквах), мали б мити такий самий статус беатифікованих, як локальних супроти Вселенської Церкви. Навпаки, РКЦ (цілком слушно) називає «святими» тих, що почитаються у цілій її Церкві, незалежно від того, чи вони приймаються в інших помісних Церквах, чи ні.

Отож, навіть якщо «локальність» стане найважнішим визначником «блаженних», надання цього статусу (і цього титулу) прославленим новомученикам УГКЦ, які в почитанні цілою помісною Церквою, є рівнозначне з визнавинням локального статусу УГКЦ супроти РКЦ, що у свою чергу є рівнозначне запереченню помісного статусу УГКЦ і перетворенню її на локальну частину РКЦ.

 

6. Переінтерпретація беатифікації для РКЦ

Потребу у переінтерпретуванні беатифікації мають не тільки УГКЦ й інші Східні католицькі Церкви, але й сама РКЦ. У новій пособоровій ситуаці надзвичайно великого числа беатифікацій, переважна більшість яких назавжди лишаться тільки регіонального значення, локальні РКЦ будуть щораз більше відчувати, що мають право на регіональних святих не обтяжених такими нинішніми характеристиками беатифікації як «проміжний етап до повної канонізації», «обмежена дозволеність літургійного почитання» і «неповне присвоєння якості непомильного прославлення». Іншими словами, якщо «регіональність» лишиться для РКЦ головною різницею між беатифікацією й канонізацією, то фактично будуть відмінені основні елементи реформи Урбана VIII, і РКЦ вернеться до старохристиянської практики (яка далі існує у некатолицьких Церквах), де прославлення-канонізація має лиш один ступінь, але може бути регіонального чи загальноцерковного обсягу.

 

 

 

 

7. Висновки

1. Літургійні й канонічні аспекти статусу новопрославлених новомучеників УГКЦ відповідає статусові канонізації, а не беатифікації, за стандартами РКЦ.

2. Агіологічні й еклезіологічні аспекти статусу беатифікаваних (включаючи їх титулування «блаженними»), якщо примінені до новопрославлених в УГКЦ порушують, а то й заперечують, самоуправність та помісність УГКЦ, як вони задекларовані ІІ Ватиканським Собором, деформуючи літургійну й агіологічну практику УГКЦ, і фактично редугуючи УГКЦ до статусу локальної частини РКЦ.

3. Адекватна реакція УГКЦ на цю ситуацію буде, по-перше, відмова від користування поняттям статусу беатифікації для недавнопрославлених новомучеників і праведників, і відмова від титутування їх «блаженними» замість «святими», і по-друге, формальне звернення до Риму, щоб Рим, поки УГКЦ ще провадить свої прославлення через Римські процедури й установи — у точнішій відповідності до дійсного стану справ, — називав їх канонізаціями а не беатифікаціями, тобто проголошував для нас не «блаженних», а зараз «святих». 4. Ініціятива УГКЦ переінтерпретувати статус беатифікації може бути й для РКЦ спонукою до повороту до давньохристиянської практики, в якій всі прославлені святі мають рівноцінний статус, а їхній статус відрізнюється тільки тим, чи обсяг їхнього почитання, внутрі якоїсь помісної Церкви, є регіональний чи загальноцерковний.

 


[1] Текст перекладений за документом Конгрегації для справ святих «New Procedures in the Rite of Beatification» (29 вересня 2005), виставлений на сайті: ewtn.com/library/CURIA/ccsritebeatif.HTM

[2] R. Sarno, Le cause dei santi. Appunti (Roma s.d.) 68-69. Він інтерпретує, що aureola є властива для беатифікованих, а corona для канонізованих.

[3] Для прикладу — зображення св. Йосафата у Почаївськім Трифологіоні 1776, який представлений у промінно-подібній авреолі, але такій самій, як кожний інший святий у тій книзі, а також Пресвята Трійця.

[4] Наприклад, Служебник (Рим 1942), Часослов (Рим 1950).

[5] “…bisogna accontentarsi della dicitura tradizionale” Протокол засідань комісії для праці над служебником Recensio Ruthena, 309.

[6] Placide de Meester, “La canonizzazione dei santi nella Chiesa Russa Ortodossa,” Gregorianum 30 (1949): 393.

[7] За Івана Павла ІІ канонізувалось багато маловідомих святих, щоб пропагувати їх тип святости. Таким чином такі святі стають євангелізаційним чинником у Церкві.

 
Назад
Інститут церковного права © 2005-2006 icl.org.ua
© ІCL, 2005-2006. Контакт: